Жаклін відразу накинулася на подругу, і Ліннет згадала, що вона завжди була нестримана.
– Віндлзгем? Віндлзгем? Це той чоловік, за якого, як пишуть у газетах, ти виходиш заміж! Це правда, Ліннет? Скажи мені!
Ліннет пробурмотіла:
– Можливо.
– Дорогенька, я така рада за тебе! Здається, він милий.
– О, нічого поки не думай. Я ще не визначилася.
– Звичайно! Королеви завжди належно обдумують вибір чоловіка.
– Джекі, не будь смішною.
– Але ти королева, Ліннет! Завжди була нею. Sa Majesté, la reine Linette. Linette la blonde![4]А я – я повірниця королеви! Почесна фрейліна!
– Які дурниці ти кажеш, люба Джекі! Де ти була весь цей час? Ти просто зникла. І навіть не писала.
– Ненавиджу писати листи. Де я була? Завалена справами, дорогенька. Знаєш, я працювала. Остогидла робота з похмурими жінками!
– Дорогенька, якби ти…
– Прийняла дарунок королеви? Чесно кажучи, люба, тому я й тут. Ні, я не позичатиму грошей. До цього поки не дійшло! Але я приїхала просити тебе про велику й важливу послугу.
– Кажи.
– Якщо ти виходиш заміж за того Віндлзгема, то, мабуть, зрозумієш.
Здавалося, на мить Ліннет спантеличилася, а тоді її обличчя просвітліло.
– Джекі, ти маєш на увазі…
– Так, дорогенька, я заручена!
– То ось у чому річ! Я помітила, що сьогодні ти якась особливо жвава. Хоч ти й завжди така, але зараз ще більше.
– Саме так я почуваюся.
– Розкажи мені про нього.
– Його звати Саймон Дойл. Він високий, широкоплечий, неймовірно простий, як хлоп’я, і надзвичайно чарівний! Бідний – зовсім без грошей. Він з тих, кого називають «аристократами», але дуже бідний аристократ, наймолодший син і все таке. Його сім’я – з Девоншира. Він любить провінцію й усе сільське. Останні п’ять років провів у місті, у задушливому офісі. А тепер там скорочення, тож його звільнили. Ліннет, я помру, якщо не вийду за нього заміж! Я помру! Помру! Помру !
– Джекі, не будь смішна!
– Я помру, кажу тобі! Я божеволію від нього. Він божеволіє від мене. Ми не можемо жити одне без одного.
– Любонько, оце ти втрапила!
– Я знаю. Жахливо, еге ж? Та кохання так зненацька заволодіває тобою, що нічого не можна вдіяти.
Джекі на мить замовкла. Її темні широко розплющені очі раптом набули трагічного вигляду. Вона ледь затремтіла.
– Це… іноді навіть лякає! Саймон і я створені одне для одного. Я ніколи не відчуватиму такого до когось іншого. І ти маєш допомогти нам, Ліннет. Я почула, що ти купила це місце, і в моїй голові з’явилась ідея. Тобі потрібен управитель, а може, і два. Я хочу, щоб ти найняла Саймона.
– О! – здивовано вигукнула Ліннет.
Жаклін швидко продовжила:
– Він знає цю роботу, як свої п’ять пальців. Знає все про маєтки, бо й сам виріс в одному з них. Крім того, проходив спеціальне навчання. О, Ліннет, ти ж візьмеш його на роботу,