Здавалося, вона занурилась у якісь роздуми. Обоє чоловіків поруч із нею одразу ж розгубилися.
Пуаро прямував у кінець тераси, коли його покликали.
– Сідайте, мсьє Пуаро. Який чудовий вечір!
Він прийняв запрошення.
– Mais oui, Madame[12], просто прекрасний.
Він ввічливо всміхнувся місіс Оттерборн, яка сиділа загорнута в чорний шифон і з таким смішним тюрбаном!
Місіс Оттерборн продовжувала говорити високим, скигливим голосом:
– Тут чимало знаменитостей, еге ж? Сподіваюся, скоро про це напишуть у газетах. Знамениті красуні, відомі письменниці…
Вона розсміялася з награною скромністю.
Пуаро радше відчув, а не побачив, як похмура й насуплена дівчина навпроти нього пересмикнулась і ще щільніше стиснула губи.
– Ви пишете зараз роман, мадам? – запитав він.
Місіс Оттерборн знову неприродно хихикнула:
– Я стаю страшенно ледача. Мені таки треба попрацювати. Мої читачі стають надзвичайно нетерплячі, як і мій видавець, бідолаха. Пише листи з благаннями! І навіть шле телеграми!
Пуаро відчув, що дівчина в темряві знову засовалася.
– Зізнаюся вам, мсьє Пуаро, що я тут частково через місцевий колорит. «Сніг у пустелі» – це назва моєї нової книжки. Сильно… Наводить на роздуми. Сніг у пустелі… тане з першим жагучим подихом пристрасті.
Розалі встала, щось пробурмотіла й зникла в темряві саду.
– Треба бути сильним, – продовжила місіс Оттерборн, енергійно трясучи тюрбаном. – Мої книги не кожному по зубах. Їх можуть навіть заборонити в бібліотеках, але байдуже! Я пишу правду. Так, секс! Мсьє Пуаро, чому всі бояться сексу? Це ж рушійна сила Всесвіту! Ви читали мої книжки?
– На жаль, ні, мадам! Розумієте, я рідко читаю книжки. Моя професія…
– Мушу подарувати вам примірник «Під фіговим деревом», – твердо наполягла місіс Оттерборн. – Думаю, ви визнаєте його значущість. Роман відвертий, але правдивий!
– Дуже приємно, мадам. Із задоволенням прочитаю.
Місіс Оттерборн на якийсь час замовкла. Вона нервово крутила довге намисто, двічі обмотане навколо шиї. Жінка похапцем зиркала в різні боки.
– Може, я збігаю та принесу вам книжку.
– О, мадам, благаю, не хвилюйтеся. Пізніше…
– Ні, ні. Це не проблема, – вона встала. – Я хотіла б вам показати…
– Що там, мамо?
Раптом біля неї з’явилася Розалі.
– Нічого, люба. Я просто хотіла принести мсьє Пуаро книжку.
– «Під фіговим деревом»? Я принесу.
– Ти не знаєш, де вона, любонько. Я піду.
– Я знаю, де вона.
Дівчина швидко перетнула терасу й увійшла в готель.
– Мадам, дозвольте мені привітати вас із прекрасною донькою, – сказав Пуаро, трохи вклонившись.
– Розалі? Так, так, вона гарненька. Але характер складний, мсьє Пуаро. Не співчуває хворій. Завжди думає, що краще знає. Вважає, що їй більше відомо про моє здоров’я, ніж мені самій…
Детектив жестом покликав офіціанта,