І такий на мене напав через це жаль. Щойно це сталося, мертві потрохи почали танути у повітрі, поки ми не лишилися з Відьмаком на пагорбі самі. Листя знову вкривало пусті дерева.
– А тепер що ти відчуваєш? Далі страшно?
Я похитав головою.
– Ні, – сказав я. – Сумно тільки.
– Добре, хлопче. Ти вчишся. Ми – сьомі сини сьомих синів, і ми бачимо те, що не бачать інші. Але іноді цей дар обертається на прокляття. І коли нам страшно, деякі істоти можуть живитися нашим страхом. І тоді стає ще гірше. Тому треба зосередитися на тому, що бачиш, і забути про себе. Завжди допомагає.
Відьмак вів далі:
– Хоча вони здавалися страшними, хлопче, це лишень примари. – Зробити з ними нічого не можна, самі з часом розвіються. Років за сто нічого тут від них не залишиться.
Мені засвербіло розповісти, як мама колись знайшла, що з ними можна зробити, але я змовчав. Зле починати стосунки з вчителем із суперечок.
– А от якби вони були привиди, то була б інша річ, – продовжив Відьмак. – Із привидами можна поговорити та пояснити їм, що до чого. Допомогти привиду усвідомити свою смерть – дуже добрий вчинок, для них це важливий крок для переходу в інший світ. Зазвичай привид – це розгублений дух, який на цій землі як у пастці і не знає, що трапилося. Вони часто мучаться. Знову ж таки, є й такі, що мають чітку мету, може, вони захочуть щось тобі розповісти. Але примара – це тільки фрагмент душі, яка перейшла в кращий світ. От і все, що воно таке, хлопче. Усього лише примари. Ти бачив, як змінилися дерева?
– Листя опало, і настала зима.
– Ну, листя вже повернулося. Отже, то була картина з минулого. Нагадування про зло, яке іноді коїться під цим небом. Зазвичай, якщо тобі стане сміливості, вони тебе не побачать і нічого не чують. Примара – як відображення у ставку, коли людина вже пішла, а воно ще залишилося. Розумієш, про що я?
Я кивнув.
– Добре, із цим розібралися. Час від часу ми маємо справу з мертвими, то краще до них звикай. У будь-якому випадку, ходімо. Дорога далека. Ось, неси відтепер ти.
Відьмак передав мені велику шкіряну торбу й рушив назад до пагорба, не озираючись. Я перейшов за ним слідом через вершину, і ми спустилися через ліс до дороги – довгого сірого шраму поміж латок зелених і коричневих полів, що звивався кудись на південь.
– Бував уже десь поза домом, хлопче? – гукнув Відьмак мені через плече. – Побачив графство?
Я зізнався йому, що не бував далі місцевого ярмарку за шість миль від батькової ферми. То була найдальша подорож у моєму житті.
Відьмак буркнув щось собі під ніс і похитав головою. Я зрозумів, що він не дуже задоволений моєю відповіддю.
– Ну, то відсьогодні починаються твої подорожі, – сказав він. – Підемо на південь до села Горшо. Це трохи більше за п’ятнадцять миль, якщо навпростець. Дістатися мусим до сутінків.
Я чув про Горшо. Це було гірниче селище з найбільшими вугільними складами на все графство. Там зберігалося вугілля з десятка навколишніх шахт. Я ніколи не думав,