Темний одяг виказував у ньому священика, але, щойно ми підійшли ближче, саме вираз його обличчя привернув мою увагу. Він супився на нас, скривившись усім обличчям, аж тут розмашисто нас перехрестив. Аж навшпиньки встав, тягнучи праву руку в небо високо, як тільки міг. Я і раніше бачив, як священики людей хрестять, але ніколи, щоб з такою люттю розмахували при цьому рукою. Мені здалося, він лютий саме на нас.
Мабуть, недолюблює Відьмака або його ремесло. Я знав, що більшість людей зі страхом сприймають таку роботу, але ще не бачив подібної реакції.
– Чого це він? – запитав я, щойно ми відійшли на достатню відстань, щоб священик нас не почув.
– Священики! – сердито відрізав Відьмак гострим тоном. – Усе знають, але нічого не бачать! А цей – найгірший з усіх. Це мій старший брат.
Мене залоскотала цікавість, але вистачило розуму не розпитувати далі. Схоже, мені ще належало багато чого дізнатися про Відьмака та його минуле. Однак у мене склалося враження, що поки зарано і він розкаже мені, коли сам буде до цього готовий.
Тож я просто йшов за ним на південь, ніс його важку торбу та думав про маминого листа. Вона ніколи не вихвалялася й не дозволяла собі голослівних заяв. Мама говорила лише необхідне й нічого зайвого, і кожне слово було на вагу золота. Зазвичай вона просто мовчки робила свою роботу. Відьмак говорив, із примарами нічого не вдієш. Але мама якось втихомирила їх на пагорбі Повішених.
Сьомий син сьомого сина. У такому ремеслі це не дивина, а радше обов’язкова умова для кожного Відьмакового учня. Але я знав: дещо інше робило мене особливим.
Я був і маминим сином також.
Розділ 5
Богарти та відьми
Ми прямували до «зимової оселі» – так її називав Відьмак.
Поки ми йшли, останні ранкові хмари розтанули, і раптом я зауважив, що сонце сьогодні інше. Навіть у графстві посеред зими іноді світить сонце – і це добре, бо тоді принаймні не дощить. Але щороку настає такий день, коли вперше помічаєш: сьогодні воно гріє. Це як повернення старого друга.
Відьмак, мабуть, думав так само, бо раптом спинився на місці, глянув на мене скоса й усміхнувся – а він рідко взагалі усміхався.
– Перший день весни, хлопче, – сказав він, – тому ходімо до Чипендена.
Мені це здалося дивним. Він завжди ходить до Чипендена в перший день весни? І якщо так, то навіщо?
Тож я його запитав.
– Літня оселя. Ми зимуємо на межі Енґлзарківської вересової пустоші, а літо проводимо в Чипендені.
– Ніколи не чув про Енґлзарк. Це де? – запитав я.
– На далекому півдні графства, хлопче. Я там народився. Ми там жили, поки батько не перевіз нас до Горшо.
Але про Чипенден я принаймні чув, тож мені полегшало. До мене дійшло, що в учнівстві у Відьмака я буду багато подорожувати і доведеться вивчити всі дороги.
Не гаючи часу, ми повернули на північний схід, прямуючи тепер до віддалених пагорбів. Більше я ні про що не