П'ять четвертинок апельсина. Джоанн Харрис

барі й курить «Голуаз». У моїй голові цей образ був дуже яскравим, але беземоційним. Можливо, тому, що обличчя батька вже вицвіло в моїй пам’яті. Може, саме через це діти рідко втручаються в суперечки дорослих, а дорослі нечасто розуміють раптові ворожнечі, які без жодних видимих причин спалахують між дітьми. Я розмовляла з Ренетт натягнуто й несхвально, але те, чого мені насправді хотілося, не мало жодного стосунку до батька, Франції чи війни: я хотіла знову стати причетною, щоб до мене ставилися як до дорослої, втаємниченої в їхні справи. А ще я хотіла в кіно – побачити Лорела й Гарді,[12] або Белу Лугоші,[13] або Гамфрі Богарта,[14] сидіти в мерехтливій темряві по один бік із Кассі, а по інший – з Рен-Клод, тримаючи пачку чіпсів або паличку лакриці…

      Ренетт похитала головою.

      – Ти збожеволіла, – нарешті промовила вона. – Ти ж знаєш, мати ніколи не дозволить тобі піти самій до міста. Ти надто мала. До того ж…

      – Я буду не сама. Ти або Кассі повезете мене на багажнику велосипеда, – вперлася я.

      Ренетт їздила на материному велосипеді, а Кассі забрав із собою до школи батьків – незручне чорне одоробло з рамою. Ходити пішки було надто далеко, без велосипедів їм би довелося жити в школі, як багатьом сільським дітям.

      – Семестр уже майже завершився. Ми всі разом могли б поїхати до Анже. Подивитися кіно. Погуляти.

      Але сестра не здавалася.

      – Вона залишить нас удома й накаже працювати на фермі. Ти ж знаєш. Вона не хоче, щоб інші розважалися.

      – Останнім часом вона часто марить апельсинами, – розсудливо відказала я. – Тож навряд чи помітить. Ми могли б утекти. У її стані вона точно про це не дізнається.

      То було нескладно. Ренетт завжди легко було розворушити. Уже в дорослому віці вона стала пасивною, набула милого лукавства, за яким ховала лінь і байдужість. А тоді вона стояла переді мною, й останні її слабкі виправдання нічим не відрізнялися від піску в кулаку.

      – Ти божевільна!

      У ті часи майже все, що я робила, було для Ренетт божевільним. Божевільним було плавати під водою, гойдатися на одній нозі на верхівці Спостережного Пункту, пащекувати, їсти недозрілий інжир чи кислі яблука.

      Я похитала головою.

      – Це буде легко, – твердо заявила я. – Можеш на мене покластися.

      6

      Бачите, яким невинним був початок. Ніхто з нас не хотів нікого образити, але всередині мене є якесь затвердіння, яке безжально й ідеально точно все пам’ятає. Мати розпізнавала небезпеки значно раніше за будь-кого з нас. Я була запальною та непередбачуваною, як динаміт. Вона знала це, й у свій дивний спосіб намагалася захистити мене, тримаючи при собі, навіть якщо їй самій цього не дуже хотілось. Вона розуміла більше, ніж я собі уявляла.

      Не те щоб мене це непокоїло, адже в мене був план, такий само вигадливий і ретельно продуманий, як і щучі пастки. Якось мені здалося, що Поль Ур’я здогадався, але навіть якщо й так, він ніколи про це не говорив. Невеличкий план, який призвів до брехні, хитрування й навіть гіршого.

      Усе почалося одного суботнього дня біля фруктового прилавка