– Buona sera, come stai?[41]
Я розплющую очі й дивлюся на жінку, що йде до мого односпального ліжка.
– А ви хто, в біса, така? – питаю я.
Жінка всміхається. Вона схожа на мою бабусю: коротке гарно зачесане волосся, світло-сіре з легким блакитним відтінком, широка, ґречна усмішка. У куточках очей – зморшки від сміху. У неї чудово вийшло б рекламувати підливи «Бісто».
– Мене звати сестра Романо. Я сьогодні доглядати за вами.
Сестра? Фе. Не люблю сестер.
– А це що за гівно? – питаю я.
Я висмикую голку з руки, липка стрічка за все чіпляється. Пекучий біль, і в мене на шкірі виступає крапля крові. Я злизую її. Смачно.
– Це ваше знеболювальне, – пояснює вона. Вона дивиться на голку, що падає на підлогу. – Не хочете його, морфіну? Добре. Без проблем. Я забрати.
Морфін? Ой, я люблю морфін…
– Як ви сьогодні почуватися?
– Я чудово почуваюся.
Я хочу забратися звідси.
Вона натискає перемикач біля ліжка, і матрац рухається. Він бринить і гуде під моєю вагою, і я поступово сідаю.
Ох ти ж йобт!
– Що це?
Я, скосивши очі, дивлюся на свій ніс. Бачу щось типу білого гіпсу…
Медсестра вдивляється в моє обличчя та широко, променисто всміхається.
– Sì, – каже вона. – Погляньте.
Вона простягає мені дзеркало, і я підіймаю його. Вона відліплює гіпс.
– Ти схожа на Пакмана[42], – коментує Бет.
– О, святий Ісусе, – вимовляю я.
Мій ніс зник. Божевілля якесь.
– А він не… замалий? – питаю я.
– Ні, гарненький. Дайте поглянути…
Вона смикає за нього. Я нічого не відчуваю.
– Гей! Заберіть руки. Я буду кусатися.
Я все ще витріщаюся на себе в дзеркало. Леонардо, ти чудотворець. Цей чоловік – чистий геній. Святий. Чарівник. (І ще й гарненький… Чорт, Бет зі своїм голосом у мене в голові не дала мені його завалити.) Тепер жодним копам ніяк мене не впізнати. Я не схожа на Алві.
– Ви три години в операційній, а зараз повинні розслабитися.
– Три години? – Бля, це ж ціла вічність. А як же Ніно? – Я маю йти.
Вона кусає губу. Схоже, вона засмучена. Чіпляє назад білу пов’язку. Я втуплююся в її обличчя.
– Де мої речі? Я йду, – кажу я.
– Signorina, але ви щойно прокинутися.
– Мені треба забиратися звідси. Де мій телефон? – Я відчиняю шухляду біля ліжка. Знайшла. Назад, у мережу. Я хапаю його і грюкаю шухлядою.
– Ви не можете йти зараз. Mamma mia[43]. Не хочете, щоб доктор Бальдассіні спершу вас оглянув?
Ммммм, доктор Леонардо. Так, я б не проти. Але не зараз. Мені ніколи. Навіть швиденько подрюкатися. Це гонка проти часу, як у «Кришталевому лабіринті»[44]. І взагалі, з хлопцями в мене