Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Максим Бутченко
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 2018
isbn: 978-617-12-6760-2
Скачать книгу
лаві старої хати й помирає на очах у бідної селянської сім’ї? Совість твоя… Нема її в цьому світі! – трохи підвищив голос Скоропадський.

      – Є, – чомусь по-юнацькому сказав Петлюра і сам здивувався, чому так відповів.

      – Ідеалісти чортові, – прошипів гетьман.

      Він хотів було встати, але ноги вже не слухали його. Руки несподівано здригалися в короткому імпульсі, немов він уже не керує в цьому світі нічим, – ні країною, ні своїм тілом.

      – Гаразд. Вибирай, Симоне Васильовичу: або ти зараз присягнеш, що не підеш бунтом проти мене, або засаджу тебе в Лук’янівку. І згною тебе там, як нікчемного смердючого хробака, – грізно, ніби пропускаючи через вузьке горлечко, а тому трохи з шиплячим звуком, промовив Скоропадський.

      – Ти… як ти… смієш… після всього, що ти накоїв… – Петлюра зиркнув на співрозмовника й зустрівся з ним очима.

      Зустрівся з геть порожніми очима!

      Гетьман втомлено дивився на нього спідлоба, і тонка плівка вкрила його обличчя, наче віск, – він застиг. Симон Васильович остерігся сказати ще що-небудь, тому лише розтулив рота, і вирва його ротової порожнини стала схожа на чорну безодню, здатну затягнути в непроникну імлу – країну, місто, бідних і багатих, війська, мирних селян, сім’ю, що ховається в готельних номерах, і навіть його самого.

      Розділ 5

      Зранку 22 листопада дув колючий вітер. Іноді він посилювався і в надмірних, грубих пестощах нагинав стовбури дерев. А відтак піднімав у дикому танці жмути сухого листя, які сипалися на поїзд, наче торішні листівки Лютневої революції. На станції Фастів у чотирьох вагонах засідали п’ять членів Директорії, канцелярія, ставка – десять штабістів і десять січовиків з одним кулеметом. Біля вікна вагона-салону стояв Петлюра, позад нього Коновалець, а в дальньому кутку Винниченко. Годину тому пішов офіцер, який доповів, що Чорноморський кіш став на бік повсталих і підійшов до західних передмість Києва з боку Борщагівки. Почалися бої, а незабаром і в місті мало спалахнути повстання – підпільний Революційний комітет українських есерів і лівих есдеків повинен підняти бунт. Дві тисячі петлюрівців штурмували позиції гетьманців, і перемога була вже близько.

      – Днями візьмемо Київ, товариші, – хрипуватий голос Винниченка розірвав тишу.

      – Твоїми б вустами та мед пити, – відповів Симон Васильович.

      Він повернувся до столу, на якому були розкладені документи й карта місцевості. Склянка з вистиглим чаєм стояла на краю. Коричнева рідина виднілася крізь прозорі скляні стінки – на ній застигла тонка плівка. Тут-таки лежав маузер, а в кутку стояла гвинтівка. Коновалець схилився над картою, злегка постукував пальцями по столу, і цей глухуватий стукіт був схожий на звуки далеких артилерійських пострілів.

      Петлюра відсунув стілець, сів, закурив і аж тоді звернув увагу на Коновальця.

      – Сил у нас замало, – сказав Симон Васильович.

      – Це так, – протягнув Коновалець.

      – Що там Болбочан?[16] Є від нього звістки? – Петлюра тримав сигарету,


<p>16</p>

Петро Федорович Болбочан (1883–1919) – офіцер російської армії, відтак військовий діяч Української Народної Республіки, полковник армії У.Н.Р. Будучи за партійною належністю правим націоналістом (належав до партії соціалістів-самостійників), служив і режиму гетьмана Скоропадського, і режиму соціалістичної Директорії, перебуваючи в опозиції до обох.