Він захвилювався – поразка близько. Варто лише сердюкам обійти їх по праву руч, і на два фронти вони не зможуть битися. Ось уже понад годину тому по допомогу послали гінця до сотника Миколи Загаєвича, але жодних звісток не було. Черник визирав з-під мішків, дивився на ворожі позиції і не знав, як йому вчинити. І раптом – в одну мить, в один короткий проміжок часу – в голові у нього закружляли спогади, немов стрічки з намальованими зображеннями, які грайливо смикає вітер. Так буває, коли наше минуле наздоганяє нас в особливо тяжкі часи, адже часто саме в тінях минулого всі відповіді.
Ось у Черника, багато років тому студента права Львівського університету, стався серцевий напад, і він упав на міську бруківку, ударившись головою. І тоненька, ніби струмочок, цівка крові наповнила жолоб між гладеньким, стертим від часу камінням. Лежав Федір на сирій площі, й серце, немов двигун літака, то глухнуло, то знову оживало в шаленому глухому стукоті. Та ось підбігла до нього дівчина, присіла й нахилилася, – її довге волосся впало на щоку Чернику; і, перебуваючи між життям і смертю, хлопець раптом відчув, як кінчики жіночого волосся гладять його шкіру. І тоді він збагнув, що немає нічого, заради чого можна було б жити, крім почуття спорідненості. І, задихаючись від перебоїв серця, безглуздо проводячи долонею по грудях, налякавши дівча та інших перехожих, Федір Черник зненацька опинився на тонкому обриві буття. Ось тоді зрозумів майбутній січовий стрілець: якщо зараз виживе, то піде битися за свою землю, бо вона і є для нього мати.
Бабах! Ворожа гармата урвала роздуми сотника. Він роззирнувся, спробував було закричати від безсилля, бо ставало зрозуміло, що вони програють. Справа лізли сердюки, а російські офіцери короткими перебіжками наближалися до них. Гей, хто з вас готовий загинути за батьківщину? Хто вірить, що гине за праве діло? Чому, чому за істину неодмінно слід гинути? Жменька січовиків готувалася до нападу.
А в цей час у густому лісі посильний від Черника нарешті знайшов загін Миколи Загаєвича. Розповів про оточення і про десяток сміливців, які кинули виклик вишколеним царським офіцерам. Загаєвич розділив півсотню на дві частини, щоб розосередитися по лінії фронту, і сам, з меншою частиною, пішов ліворуч. Степан Козак із рештою бійців узяв трохи правіше. Вони продиралися крізь густі хащі. Листопадова пуща зі щільним пергаментом опалого листя, довгими кривими гілками, великими стовбурами здавалася казковим страшним лісом. Десь далеко бахкали гармати й лунали глухі постріли гвинтівок.
І тут несподіванка: Загаєвич із бійцями натрапив на сердюцький загін, який саме йшов в обхід із флангу. Це сталося так раптово, що Микола тільки й устиг крикнути, щоб готувалися до бою, як почалася стрілянина і впало відразу три стрільці. Сердюки вже хотіли відступити, але московські офіцери кричали, проклинали, матюкали їх на чому світ стоїть, – відступати не можна! Кілька хвилин вороги ховалися за деревами, ніхто не наважувався йти вперед.