– Більше не будемо.
– Отож то. А покликав я вас тому, що оцей ось молодець замість того, щоб гроші привезти, – привіз мені свиток бамаги. Мало того: його король вимагає, щоб ми йому назад повернули приєднану територію разом з позаторішнім податком. Ну, що ви на це?
– Гм… Чим же ви нам платитимете?
– А боги його знають…
– Уже й так затягнули… – шморгнув носом старший. – Нема за що і в шинку погуляти, не те що. Так і здичавіти недовго.
Король розвів руками.
– Чи ж я тому винен? Ця свиня Кендюх щось там мудрує. Ну, домудрується він мені! Ох домудрується!
– М-м… Діло швах… Ма’ть підемо іншому королю служити. Нема що: грошей не дають, в карти грати не дають… Нє, таке життя нам ні до чого.
– Та заспокойтеся, – замахав руками король, наче вітряк. – Заспокойтеся. Ось я зберу військо та як рушу на цей смердючий Арканум, та як вдарю, та я-а-ак розгаратаю його, то той Кендюх і капців не позбирає!
– О-о, знову війна, – скривився найтлустіший вояк. – Тільки ото сальцем почав запливати, тільки оце надумав з войська піти, а тут війна. І певно ж загальна мобілізація, нє?
– А ти ж як думав, – відповів король.
– Ну от, маєш тобі… А я ж усе життя мріяв собі пасіку завести… Льон та коноплі сіяти…
– Йолоп! – перебив його старший. – Війна – це прекрасно! Війна – як розвернешся: ге-ге! Ріж, грабуй, скільки душі завгодно. Хочеш – бабів ґвалтуй, а хочеш – не ґвалтуй, хочеш – крамниці трощ, а хочеш – не трощ, хочеш – пам’ятники там, монументи різні вали, а хочеш – не вали, а підійди, штани спусти і цюняй на всю їхню велич історичну. Ну, нє?
– Він правий, – закивали головами решта охоронців. – Війна – те, що треба. Даєш Арканум!
Король радісно потер долонями.
– Я в вас завше вірив, хлопчики ви мої. А тепер беріть цього приблуду та в буцегарню на хліб і воду.
Вмить Мадея схопили і скрутили руки за спиною.
– Не смійте! – виривався він. – Я посол!
– Який ти вже посол, – ніжним голосом проворкував майбутній пасічник. – Ти вже без п’яти хвилин небіжчик. Від тебе ось уже й могилкою попахує, – і він удавано, під регіт товаришів, затулив носа.
3
Вже смерклося, і черничка почала нервувати. Вона встигла дбайливо розчесати волосся, намастити сажею з коминка брови, пообідати, полежати, і врешті її здолала нудьга. Час од часу підходила до вікна і з тугою вдивлялася в гостинець, що вів до королівського замку. Ось долинув перестук копит коня-винохода. Черничка з надією розчинила навстіж вікно і вихилилася, щоб краще бачити, але тут її нещасна голівонька не втрималася на в’язах та й полетіла додолу. Полетіла й упала просто в кущі троянд.
«Оце халепа, – подумала голова. – Як же я тепера виберуся звідси? Тіло ж моє ще таке дурне, нічого не тямить. Де вже йому здогадатися, що має чинити!» – вона гірко заплакала.
Гусениця, яка саме проповзала біля неї, прискалила одне око і невдоволено буркнула:
– О, ще її тут бракувало! Може, й ти збираєшся пелюстками