Італієць Анджело Конті, бачачи цю картину в Луврі, жваву сонячним промінням, каже: «La donna sorrideva in una calma regale: i suoi istinti di conquista, di ferocia, tutta l’eredità della specie, la volontà della seduzione e dell’ agguato, la grazia del inganno, la bontà che cela un proposito crudele, tutto ciò appariva alternativamente e scompariva dietro il velo ridente e si fondeva nel poema del suo sorriso… Buona e malvagia, crudele e compassionevole, graziosa e felina, ella rideva…»[62]
Леонардо писав цю картину чотири роки, ймовірно з 1503-го по 1507 рік, під час свого другого перебування у Флоренції, коли йому самому було вже за п’ятдесят. За твердженням Вазарі, Леонардо у найвишуканіші способи розважав свою модель упродовж сеансів, щоб утримати усмішку на її обличчі. З усіх тонкощів, які його пензель передав тоді на полотні,[63] на картині у її теперішньому вигляді збереглося не так багато; у часи, коли Леонардо писав цей портрет, він вважався найвищим досягненням мистецтва живопису; але ясно, що самого митця він не задовольнив, він оголосив картину незакінченою, не віддав замовнику, а взяв з собою до Франції, де його покровитель Франциск I придбав її для Лувру.
Залишмо нерозв’язаною фізіономічну загадку Мони Лізи і звернімо свою увагу на безперечний факт, що усмішка її причаровувала художника аж ніяк не менше, ніж потім глядачів, упродовж наступних чотирьохсот років. Ця ваблива усмішка повторюється відтоді на всіх картинах Леонардо і на картинах його учнів. Оскільки «Мона Ліза» Леонардо є портретом, то ми не маємо права припускати, буцімто художник від себе додав її обличчю аж так виразну рису, якби у моделі її не було. Ймовірно, він знайшов у неї цю усмішку і так підпав під її чари, що відтоді зображував її у всіх творах, народжених його вільною уявою. Саме такий погляд висловлює, наприклад, О. Константинова[64]:
«Протягом тривалої роботи майстра над портретом Мони Лізи дель Джокондо він настільки зріднився з фізіономічною витонченістю цього жіночого образу, що його риси – особливо таємничу посмішку і незвичайний погляд – переносив на всі написані або намальовані ним згодом обличчя; мімічну своєрідність Джоконди можна розгледіти навіть у зображенні Іоанна Хрестителя в Луврі; але перш за все воно чітко проглядається у рисах обличчя Марії на картині “Святої Анни втрьох”».
Леонардо да Вінчі. Свята Анна втрьох
Могло, звісно, статися інакше. Чимало з біографів Леонардо відчували потребу глибшого обґрунтування цієї принадної сили, з якою усмішка Джоконди заволоділа художником, щоб його вже ніколи не відпускати. В. Патер, що бачить у портреті Мони Лізи «втілення всього любовного досвіду цивілізованого людства» і тонко висловлюється щодо «цієї незбагненної усмішки, що завжди приховує щось зловісне у всіх роботах Леонардо», скеровує нас на інший шлях, коли говорить: «Врешті-решт, ця картина – портрет. Ми можемо простежити, як