– Авжеж, Ватсоне, як добре, що такого вечора нам не треба виходити, – зауважив Голмс, відклавши лупу та згортаючи стародавній рукопис. – На сьогодні годі. Від цієї роботи дуже втомлюються очі. Наскільки я зміг розібрати, це всього лише монастирські рахунки з другої половини XV століття. Стривайте! А це що означає? – останні слова він промовив, коли крізь виття вітру ми почули тупіт копит, а потім скрегіт колеса об край тротуару. Мабуть, кеб, який я побачив через вікно, зупинився біля дверей нашого будинку.
– Що йому потрібно? – здивувався я, побачивши, як хтось виходить із кебу.
– Що йому потрібно? Хоче бачити нас. А нам, мій бідний Ватсоне, доведеться одягати плащі, шалики, калоші й усе, що вигадала людина на випадок негоди. Стривайте! Кеб їде! Тоді ще є надія. Якби він хотів, щоб ми поїхали з ним, не став би відпускати кеб. Доведеться вам відчинити двері, адже всі порядні люди вже давно сплять.
Світло лампи в передпокої впало на обличчя нашого опівнічного гостя. І я одразу його впізнав. Це був Стенлі Гопкінс, молодий, перспективний детектив, службовою кар’єрою котрого Голмс дуже цікавився.
– Він удома? – перепитав Гопкінс.
– Підіймайтеся, мій любий сер, – почувся згори голос Шерлока. – Сподіваюся, ви не потягнете нас кудись у таку ніч.
Гість піднявся нагору. У світлі лампи його плащ виблискував, як мокра луска. Поки Голмс ворушив дрова в каміні, я допомагав детективу роздягатися.
– Ходіть-но сюди, любий Гопкінсе, і погрійтеся біля вогню, – запросив Шерлок. – Ось сигара, а в нашого доктора є чудовий еліксир із гарячої води та цитрини. Такої ночі немає кращих ліків. Щось дуже важливе вигнало вас із дому в таку негоду, правда?
– Ви не помилилися, містере Голмс. Який я мав сьогодні день! Ви читали останні новини про йокслійську справу?
– Останні новини, які я сьогодні читав, походять із XV століття.
– Ну, це нічого. Повідомлення складається лише з одного абзацу, та й у ньому все перебрехали так, що ви нічого не втратили. Маю вам повідомити, що я не сидів, склавши руки. Йокслі міститься в Кенті, за сім миль від Четема й за три милі від залізниці. Я отримав телеграму о третій п’ятнадцять, був у Йокслі о п’ятій, провів слідство, приїхав останнім потягом до Лондона й зі станції Черінґ-Кросс попрямував просто до вас.
– З чого я можу зробити висновок, що ви не все зрозуміли в цій справі.
– Не все? Та я нічого не зрозумів. Такої заплутаної справи ніколи не мав, спочатку я подумав, що вона зовсім простенька, і я її легко розплутаю. Немає мотиву злочину, містере Голмс. Ось що не дає мені спокою: немає мотиву! Людину вбили, цього заперечувати не можна, але не можу збагнути, хто міг бажати жертві смерті.
Голмс закурив і відкинувся в кріслі.
– Розказуйте, – запропонував він.
– Усі факти я вивчив досконально, – почав Стенлі Гопкінс, – але хотів би зрозуміти, що вони означають. Кілька років тому той заміський будинок, Йокслі-Олд-плейс,