– Шквар, Біле, – скрикнув Берт. – Тепер твоя черга!
– Я не красномовець, – зніяковіло пробубонів Біллі. – Що я маю сказати, Сексон? Нащо їм казати, які ми з тобою щасливі… Вони й самі це знають.
– Скажи їм, що ми будемо щасливі завжди, – відказала вона. – І подякуй їм за всі їхні щирі побажання та скажи, що ми їм зичимо того самого. Іще скажи, що ми й надалі будемо триматися гурту всі четверо, як і раніше. І що ми запрошуємо їх наступної неділі на обід до нас, Пайн-стріт, п’ятсот сім. А ти, Мері, якщо схочеш приїхати в суботу ввечері, то зможеш переночувати в нас у вільній спальні.
– Ти їм сама сказала краще за мене, – сплеснув у долоні Біллі. – Ти це гарно сказала, і я не знаю, що й додати. Але стривай, я й від себе утну!
Він підвівся, поклавши руку на склянку. Його сині очі з-під темних брів і з-за темних вій здавалися ще глибші й синіші, і це ще більше відтінювало ясний колір його волосся та білої шкіри. Свіжі щоки йому пашіли, але не від вина (він щойно налив тільки другу склянку), а від здоров’я й щастя. Глянувши на нього, Сексон гордо закинула голову: о, який гарний, як добре вбраний, який дужий, який чепурний її чоловік-хлопчик! Яка ж ваблива жінка мусить бути вона сама, коли завоювала серце такого надзвичайного коханця!
– Отже, Берте й Мері, ви прийшли до Сексон і до мене на нашу весільну вечерю. Ми взяли до серця всі ваші добрі побажання, бажаємо й вам того ж самого, і, кажучи так, маємо на оці багато більше, ніж ви гадаєте. Ми з Сексон хочемо віддячити вам такою самою монетою. Ми чекаємо на той день, коли поміняємося місцями за столом – і ми сидітимемо, як гості на вашій весільній вечері. А тоді, якщо ви коли завітаєте до нас на святковий обід, то зможете вдвох заночувати у нашій вільній спальні. Чи не про це я дбав, купуючи для неї меблі, га?
– Я ніколи не сподівалася такого від вас, Біллі! – скрикнула Мері. – Ви таке самісіньке вайло, як і Берт. А втім…
Очі їй раптом сповнилися слізьми, голос затремтів і урвався. Вона крізь сльози всміхнулася до молодих, потім глянула на Берта, а той обняв її й посадовив собі на коліна.
Залишивши ресторан, вони всі вчотирьох дійшли до рогу Восьмої та Бродвею, де зупинявся трамвай. Берт і Біллі зніяковіло мовчали під впливом якоїсь очужілості, що несподівано постала між ними. Але Мері ніжно-стурбовано обняла Сексон.
– Все буде гаразд, голубонько, – шепотіла Мері. – Не лякайся. Все буде гаразд. Подумай про всіх інших жінок на світі.
Кондуктор дав дзвінок, і обидві пари розсталися, похапцем вигукуючи всілякі побажання.
– Ох ти ж, Могіканине! – гукнув Берт навздогін, коли трамвай рушив з місця. – Прощавайте, пані Могіканко!
– Не забудь, що я тобі казала, – долетів до Сексон голос Мері.
Трамвай зупинився на розі Сьомої та Пайн-стріт. Тут була кінцева зупинка. До їхнього котеджу було недалеко – не більше як зо два квартали. Коло вхідних дверей Біллі витяг ключа з кишені.
– Чи ж не дивно? – мовив він, повертаючи