Григорій Косинка. Отсутствует

агентури, або в первісному формулюванні сексотства, у радянському суспільстві є надзвичайно складною. Лише тепер, коли відкриваються архіви спецслужб, можна робити дослідження за цією дражливою проблематикою, адже навіть засекреченість документів, прибрані псевдо не вберігають від розкриття справжніх осіб таємних агентів. Іноді це члени родини відомих письменників – дружини, зяті, як це було, наприклад, у Володимира Сосюри чи Остапа Вишні. Але здебільшого це були люди з найближчого оточення, які, застрашені якимись особистими гріхами проти тодішньої влади або ж обдурені фальшивими обіцянками про підтримку у справі видання книжок, чи надання якихось почесних звань, нагород тощо, запопадливо строчили свої донесення.

      Агент Бідовий із села Щербанівки – чоловік рідної тітки Григорія Косинки – писав детальні безграмотні звіти про приїзди письменника і його друзів у рідне село.

      Але, як можна гіпотетично визначити, – серед агентів були люди із найближчого оточення. Важко навіть уявити, що з однієї розмови агент Ільяшенко зміг почерпнути стільки інформації про творчі задуми Григорія Косинки – майже детальні сюжети ще ненаписаних творів, обсяг майбутньої книжки. Одна річ – дати загальну чи політичну характеристику поведінки письменника, а зовсім інша – викликати в нього повну довіру на відвертість, щоб описати те, з чим він міг поділитися із близькою людиною.

      За умов постійного стеження і критиканства про творчий спокій Косинка не міг навіть мріяти. Вільнолюбивий характер письменника і небажання пристосовуватися до тодішніх умов і писати на догоду системі, враховуючи вимоги вульгарно-соціологічної критики, що змінювалася буквально зі зміною політичних компартійних директив і постанов, – він не міг. Примусова колективізація, якої не змогла уникнути його родина у Щербанівці, яку «колективізували» і яка теж була приречена на голодну смерть у 1932–1933 роках, – усе це категорично впливало на фізичний і моральний стан ще донедавна здорового сільського молодика. Літературні заробітки (гонорари) були дуже скромними, і до того ж таким, як він протестантам, платили за найнижчими ставками. Доводилося йти переважно на редакторську службу, де мусив читати і виправляти чужі рукописи – у газеті «Вісті Київського губернського революційного комітету», в редакціях журналів та видавництв, але цікавими для нього все-таки були роботи відповідальним секретарем Всеукраїнського фото-, кіноуправління (ВУФКУ), у Державному видавництві України та в радіокомітеті. У мемуарах сучасників чимало згадок про те, як Косинка читав власні твори на публічних зібраннях. Він буквально заворожував слухачів тональністю свого голосу (баритона). Свої новели він читав напам’ять, професійно по-акторськи відтворюючи діалоги. Його природжена майстерність була вищою за чийсь набутий артистизм. Але не тільки слухацька публіка чи радіослухачі зачаровувалися оксамитовим баритоном Григорія Косинки. Про це писали у своїх донесеннях і таємні агенти під нерозгаданими досі псевдо – вони відзначали магічний вплив художнього слова, особливо