Раптом всі заметушилися – наближався поїзд. Коли поїзд рушив, Григорій Михайлович сказав:
– Неначе у театрі побував!
«Такий типаж» стає персонажем твору «Товариш Гавриш» – це Кіндрат Осика.
Пам’ятаю, що новела «Товариш Гавриш» на той час (1925 р.) була майже написана. І раптом Григорій Михайлович переробляє її, вставляючи розповідь старого Кіндрата Осики.
Товариші, відзначаючи майстерність автора в цьому творі, запитували:
– Чому він прибіднюється? Чому написав: «Я, автор, що так невдало переказую оповідання Кіндрата Осики…»?
На це Григорій Михайлович відповів:
– Ніколи не впиваюсь досягнутим. Завжди пориваюся до кращого, адже досконалості немає краю.
«Дай, погадаю!» – звернулась циганка до Григорія Михайловича, вона з’явилася перед нами, як тільки ми сіли на садовій лавиці.
– Ні, це мені ні до чого, – з усмішкою відповів Григорій. Але циганка не одходила. Ще молода, струнка, немов танцюючи, вигиналася й настирливо умовляла, заглядаючи в очі Григорію Михайловичу. Була вона дуже красива: мала великі чорні очі, а біленькі зуби виблискували на фоні смуглявого обличчя, як перли.
– Краще сядь, я тобі щось скажу, – запропонував їй Григорій Михайлович.
– Навіщо це тобі? – потихеньку запитала я. Циганка охоче сіла біля нього. Григорій Михайлович звернувся до неї:
– Ти смієшся, жартуєш примовками, а очі у тебе сумні. Чому такі?
Раптом циганка розридалась. Ми зніяковіли. А потім Григорій Михайлович якось нерішуче запитав:
– Що з тобою трапилось?
Циганка розповіла. У неї був чоловік; мандруючи під Києвом, вони йшли повз те село, де у багатія вкрали коня. Багатій присікався до її чоловіка: «Кому продав?» Він бив його, бив, поки чоловік не вмер. А потім знайшли злодія.
Підхопившись, циганка побігла й зникла так само раптово, як і з’явилась. Ми мовчки йшли додому. Я не витримала й сказала:
– Як тяжко. Краще було б і не питати.
– Так, – відповів Григорій. – Але я не шкодую.
З часом я забула про циганку, а коли Григорій Михайлович працював над оповіданням «Гармонія», згадала, почувши:
«Ще й досі стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа, з своїми золотими сережками в ушах циганка, жінка циганова».
«Пособи, браток!» – почув я звернення, що прозвучало серед галасу, а часом і лайки, коло вагонів. Це було незабаром після громадянської війни, – розказував Григорій Михайлович, – коли мені довелося їхати залізницею у так званій “теплушці”. Люди сперечалися за місце, штурхаючи один одного, розміщуючи свої клумаки. Були тут і селяни, були й городяни. Впадала в очі схожість пасажирів – худорляві постаті, заклопотані та стомлені обличчя. Зрештою вмостились. І коли поїзд зрушив, настала тиша. І тільки декілька хлопців у пошарпаних шинелях потихеньку,