– Даруйте.
– Буває, – Шеремет поклав ґудзика в кишеню, туди, де лежав невеличкий пакуночок із коштовностями. – Я вже розумію, на чому тримається ця влада, Леве Павловичу. Ви мені поясніть, що тут коїться. Саме в цій будівлі. І чому Діду, як ви кажете, треба шукати деінде.
– Нічого такого я вам не казав, – професорові пальці вчепилися в інший ґудзик. – А пояснити можу. Оці люди, поруч зі мною, – нещасні родичі арештантів. Когось схопили на вулиці. До когось удерлися в дім. Мені довелося стати свідком однієї такої, гм, акції. Заарештували Славка, Святослава, племінника моєї сусідки. Студента, інженером був би. На щастя, підкреслюю – на щастя, зірки тоді були прихильні до мене, я витяг хлопця звідси. Його вже відвезли якнайдалі, кудись у село до родичів колишньої куховарки. Ті ставляться до нього, як до рідного, але не про це мова, – Єрмоленко почав крутити ґудзика. – Мене тепер уважають за чарівника. За справжнього, пане Шеремете. А панове чекісти або просто граються зі мною, тому досі й не посадили, або справді трошки поважають. Хотілося б вірити в друге, проте, здається мені, справедливе саме перше твердження.
– І в чому ж чари?
– Гадають, що тільки я можу рятувати заручників. Тільки я. Ніхто більше.
З вуст немолодого патлатого професора це прозвучало гордо.
– Заручників?
– Саме так, пане Шеремете.
Двері будівлі губчека знову відчинилися. Цього разу озброєний гурт на чолі з уже знайомим вусанем в офіцерському кашкеті вивів двох чоловіків. Один накульгував, спотикався на кожному кроці. Вусатий незлобиво, більше, здається, про людське око, після кожного незграбного кроку штовхав бідолашного в спину, примовляючи:
– Дивись, куди йдеш, дядьку.
Обох підвели до вантажівки. Жестом зупинивши чекістів, з усього видно, підлеглих, вусань кивнув арештантам, показавши на кузов і нагадавши не раз чуте:
– Слуг тут нема.
Зрозумівши, чого від них вимагають, арештанти, чиї руки лишилися вільними, якось дуже спритно відкинули задню стінку кузова, а потім самі полізли в нього. Тому чолов’язі з набряклим від побою правим оком, який мав близько сорока років і раз по раз спотикався, допоміг залізти товариш у нещасті – юнак, не старший за двадцять п’ять років. Потім у кузові розмістилися й бійці. Вусань неквапом забрався в кабіну.
Провівши очима автомобіль, професор глянув на сумних і принишклих жінок, а тоді повів далі:
– Так от, пане Шеремете. Нова влада, щойно прийшовши, запровадила в Києві комендантську годину. Порушення її – злочин, і за це можуть розстріляти. Мовчіть, слухайте, – він жестом зупинив Артемове бажання обуритися. – Облави щодня. Чи комендантська година, чи ні, а й до театру вдираються під час вистави. І хоч театри переможний пролетаріат формально не заборонив, проте чекісти ловлять тих, кого вважають за буржуїв. Запроторюють