Головний лікар довго розпитувала Яроша, у яких він стосунках з «хворою», чи відчуває свою провину, чи буде пильнувати її, щоб не допустити наступних рецидивів, Ярош з усім погоджувався, аби-но скоріше того всього спекатися, потім підписав якісь папери, і щойно тоді його відпустили. Наступного дня Руся зателефонувала і радісно повідомила, що вона вже вдома і він зможе її провідати, додавши: «Ти ж знаєш, що тебе чекає? Я голодна і спрагла. Якщо не нагодуєш мене, я помру». Ярош не прийшов, але вона не переставала телефонувати, він відчував, як під час кожної розмови з нею його прутень настовбурчується, і він ледве стримується, щоб не зірватися й поїхати до Русі, до того ж вона розмовляла з ним не так, як звикле, а таким звабливим, млосним тоном, мовби потягуючись у ліжку, ще й мальовничо описуючи, де при цьому лежить її ліва рука і що робить середній пальчик. Але Ярош розумів, що коли піддасться ще раз цій спокусі, то не вирветься так просто, Руся була дівчиною екзальтованою, часто влаштовувала істерики, двічі пригощала його ляпасами, а раз навіть намагалася облити окропом, Ярош ледве зумів ухилитися. Хоча після цього обливання усе, як і завше, завершилося палкими любощами просто на підлозі, але так далі продовжуватися не могло, і він гнав будь-які думки про неї. Відтак почали лунати інші дзвінки з погрозами спалити хату, облити його кислотою, прийти в деканат і розповісти всю правду про нього, звинувативши в сексуальних збоченнях, влаштувати гучний скандал на весь університет: «Я стану перед входом до універу з плакатом, де буде написано, що ти небезпечний збоченець і сексуальний маніяк». Ярош був переконаний, що вона на це здатна, і, з острахом наближаючись до університету, роззирався надовкіл, чи не побачить розлюченої фурії з плакатом. Однак минулося. Погрози зависли в повітрі, так ніколи й не втілившись у життя. А небавом Руся знайшла собі іншу жертву, правда, знову з-поміж викладачів університету, таким чином не випавши з Ярошевого поля зору.
B
Розваг нам у дитинстві не бракувало, будь-який невинний ранок міг початися з сенсаційної звістки. Пригадую, якось ми саме з матінкою снідали, я – манну кашу з родзинками і медом, а матуся – яєчню зі шпондерком*. Аж тут:
– Пані Лесьова! Пані Лесьова! – почувся голос шимонової*, яка притримувалася давньої львівської традиції називати жінок за іменем їхнього чоловіка, хоч би навіть і покійного, а що мого тата Олександра кликали Лесем, то і вийшла з моєї