Танґо смерті. Юрий Винничук

аби не викликати жодних підозр‚ вирушив з хати на роботу так само‚ як і будь-якого дня, правда, до його незмінних обов’язків належало ще відвести сина в ясла. Розлука з малим була для нього особливо болісною, він знав, що втрачає дуже багато приємних моментів, адже те, що він замислив, зруйнує остаточно дотеперішній узвичаєний стиль життя, та іншого виходу вже не бачив і, діждавшись, коли помешкання спорожніє, повернувся і поволі‚ не поспішаючи‚ склав усі свої речі‚ спакував книги і папери та написав листа‚ в якому повідомляв‚ що йде назавжди і безповоротно. Аліменти буде надсилати на початку кожного місяця. Відтак зателефонував до школи і повідомив директрису‚ що змушений в силу різних обставин залишити роботу.

      – Ви не можете просто так серед навчального року кидати школу! – справедливо обурилася директриса.

      – У мене дуже серйозні причини.

      – Можна довідатися які?

      – Хвороба.

      – Хвороба? – споважніла директриса. – Невже аж така?

      – На жаль‚ діагноз невтішний‚ – повторив він фразу‚ почуту в якомусь фільмі, і зітхнув.

      – Ну‚ що ж… тобто… поки ви будете лікуватися, місце буде за вами…

      – Ні-ні‚ лікування зайве… хвороба невиліковна‚ розумієте? Це без сенсу.

      – І куди ви йдете? Ви маєте нову роботу?

      – Ні. Я просто хочу пожити решту відпущених мені днів у своє задоволення. Розумієте‚ про що я?

      – Звичайно. Це дуже слушно. І справді‚ який сенс ішачити… але трудову книжку можете залишити в нас… щоб стаж не переривався… ой‚ який вже там стаж!.. але все одно‚ аби клопоту не мати… бо ану ж у міліцію потрапите‚ а там поцікавляться місцем праці… тунеядство пришиють… так воно безпечніше…

      – Звичайно. Дуже дякую за турботу.

      – Нема за що. І пам’ятайте‚ що весь наш колектив завше вами пишався. І діти вас любили. Їм буде важко без вас.

      Після цього він викликав таксі й опинився на другому кінці Львова на Майорівці. Напередодні він пригледів собі помешкання за помірну ціну в пари пенсіонерів. Кімната була невеличка‚ і він навіть не зміг розкласти усі свої книги‚ але зате йому вже ніхто не заважав. Зранку він вирушав до наукової бібліотеки і працював там до п’ятої‚ потім вертався додому‚ дорогою купивши кілька пиріжків із лівером по чотири копійки, пиріжки він присмажував на пательні і їв з чаєм. Він звик обходитися дрібницями. Зате тепер міг повністю віддатися науці. Щоб заробити на прожиття й на сплату аліментів, публікував літературні рецензії і переклади. Для не надто заможного‚ але й не злиденного існування достатньо було двох-трьох публікацій на місяць. А головне‚ що ніхто тобі не капає на голову.

      З родини в Яроша ще жива була старша сестра його матері тета Люція, стара панна, наречений якої пропав у війну безвісти, а вона продовжувала його чекати навіть після проголошення незалежності, коли вже всі, хто вижив по сибірах, повернулися домів. Вона мала просторий