Ми теж пробуємо поділити це число в думці, і результат виходить у всіх різний. Ми глузуємо одне з одного і в суперечці забуваємо, яке ж число треба поділити. Дядькові Поджеру доводиться виміряти ще раз.
Тепер він міряє шворкою, і в критичну мить, коли старий бевзь перехилявся через табуретку під кутом сорок п’ять градусів, намагаючись дотягтися рукою до точки, на три дюйми дальшої, ніж він міг дістати, шворка сприсає, і він гепається на піаніно. Від раптового удару головою й тулубом відразу по всіх клавішах виходить просто-таки надзвичайний музичний ефект.
А тітонька Марія каже, що вона не дозволить, щоб діти стояли тут і слухали такі вислови.
Нарешті дядько таки відшукує потрібну точку, лівою рукою приставляє до неї гострий кінець цвяха, а в праву бере молоток. Першим ударом він влучає себе по великому пальцю і, дико скрикнувши, впускає молоток комусь на ногу.
Тітонька Марія лагідно просить дядька, щоб він, коли йому знов заманеться забити цвях у стіну, попередив її завчасно: вона тоді хутенько збереться, поїде на тиждень до матері й перечекає там.
– Ет! Ви, жінки, завжди робите драми казна з чого, – бадьоро відповідає дядько. – А мені от подобається інколи зробити отаку невеличку роботу.
Потім пробує ще раз і за другим ударом заганяє в стіну весь цвях і півмолотка, а його самого кидає на стіну з такою силою, що він ледь не розпліскує собі носа.
Далі нам доводиться знов розшукувати лінійку і шворку, і пробивається ще одна дірка. Десь так опівночі картину нарешті повішено – дуже косо і ненадійно, а стіна на кілька ярдів довкола має такий вигляд, ніби її скородили граблями. Усі ми на смерть зморені й нещасні – крім самого дядька.
– Ну ось, – каже він, важко ступаючи з табуретки просто на мозолі служниці, й з відвертою гордістю оглядає те, що наробив. – А хтось інший наймав би майстра задля такої дрібнички!
Я певен, що й Гарріс буде точнісінько такий, коли виросте великий. Так я йому й сказав. І додав, що не згоден, щоб він брав стільки мороки на себе.
– Ні, краще ти знайди папір, і олівець, і прейскурант, а Джордж нехай пише, а всю решту я зроблю сам, – сказав я.
Перший список, який ми склали, довелось відкинути. Було очевидно, що у верхів’я Темзи не пройде човен, досить великий, щоб умістити всі речі, які ми вважали необхідними для подорожі. Ми порвали список і втупились один в одного.
Джордж сказав:
– Ви знаєте, ми пішли хибним шляхом. Треба думати не про те, чим ми можемо обійтись, а про те, без чого ми не можемо обійтись.
Джордж інколи може сказати досить розумну річ. Аж диво бере. По-моєму, в цих його