Треба знайти тих, хто зможе прийти на зміну сліпим служителям золота, сказав лицар. Треба дати їм ту малу дещицю знання, яку вони зможуть вмістити. Якщо їм відкриється істинне бачення, вони доторкнуться до кілець змії-сили. Якщо вони до них доторкнуться і розбудять світлі енергії, то подужають збудувати в степах Новий Гелон – місто правильне, неосквернене, де зберуться великі мужі заради великої справи. Треба їм допомогти.
Після розповіді однофамільник долив до келихів ракії і вони ще довго сиділи мовчки, вливаючи в себе пекучий напій та заїдаючи його яблуками і солониною.
Тепер, після багатьох місяців мандрів, Янош Леваї продовжував дивуватися проникливості почутих суджень. За цей час він устиг познайомитися з багатьма представниками місцевої шляхти, спілкувався з містянами і хутірськими. Чим далі просувався трансільванець, тим більше зустрічав одномірного войовничого духу сполученого з кастовою гордістю та грошелюбством. Це в рівній мірі стосувалося як благородних, так і простих, незалежно від племені і походження. Священство майже не відрізнялося від своєї пастви. Спочатку він пояснював це браком освіти та потребою щоденного виживання в землях диких і прикордонних. Але з часом йому все більше здавалося, що тутешніх людей зводить на манівці всюдисуща сила, котра є не стихійним натиском життя, а має щось подібне до суверенної волі. Сила, якою просякнуто все навкруги і яка йде від тутешніх ґрунтів, плодючих та насичених давньою кров’ю.
Можливо, це енергія сплячої змії-сили, міркував Леваї. Проте, не виключено, все якраз навпаки, і він відчув подих древнього могутнього зла, котре пануватиме тут доти, доки не прокинеться грізна змія. Він сподівався, що прояснить натуру сили в секретному місці біля Данапрісу, про яке казав його однофамільник. У розмовах з Немиричем та іншими освіченими тубільцями згадувалося особливе, овіяне легендами, місце військових нарад та зборів старійшин. Назва його – Маслов Став. Саме туди прямував тепер трансільванець і прагнув опинитися там не пізніше весняного рівнодення, коли сонце охоче допомагає сповідникам світла.
Янош витрусив попіл з люльки й подивився на Креховецького. Здоровань вже не спав. Вони зустрілися поглядами.
Так, сказав собі Леваї, в цьому воїні видно природний розум та сильну волю, яка є відзнакою його касти. Але й у ньому живе дух одномірної войовничості, який рано чи пізно зруйнує всі його здобутки.
Наче почувши його думки, Креховецький скривив хитру мармизу й підморгнув трансільванцеві.
У час, коли Виговський обдумував слова Немирича, а трансільванець згадував розмову з карпатським лицарем, син підстарости перебував на межі сну і реальності.
Йому здавалося, що він кермує тими волами, які з останніх сил тягнуть зимовим трактом бочку-левіафана.