Виговський задумався. Краєм ока побачив, що Немирич на нього дивиться.
«Ну й навіщо ти мені це все розповів?» – подумки запитав він сенатора, а вголос мовив:
– За нами правда, Бог поможе.
– Виходить на те, що окрім Божої помочі стратегеми у вас немає, – підсумував Немирич.
– Будемо міркувати.
– Міркуйте, – сенатор заплющив очі; це, серед іншого, могло означати, що розмова закінчена.
Виговський підвівся, начепив шапку з пером й рушив до виходу.
– Поміркувати удвох не бажаєте? – кинуто було в спину.
Писар зупинився, сказав не обертаючись:
– Най діється Божа воля.
– Ще б сказали: іншалла38.
Виговський про себе всміхнувся: таки не почулося, Немирич знову перейшов на «ви».
– Якщо ви, пане сенаторе, чогось пропонуєте… – писар зняв шапку, повернувся до кальяну, розслабив ремінці на кірасі, сів на подушки й потягнув через мундштук диму.
– А якби я склав вам компанію? – сенатор випустив з рота цілу хмару диму.
– …?
– А ви б показали мені Маслов Став.
– Показав? – Виговському вперше за весь цей день стало весело.
– Кожному Донату потрібний свій Вергілій.
– Звісно. Але ж там не пекло.
– Та й ви не Публій Марон, – нова хмара диму рушила просто писареві в очі.
– Ви зможете вивезти нас з міста? – взяв бика за рога Виговський.
– І не тільки, – посміхнувся сенатор. – Вам потрібна карета для пораненого і я готовий дати вам її. Безоплатно. А ще я беру з собою охорону, що стане в нагоді, якщо ви все ж таки вирішите їхати через Подолію.
– Ви вмієте дивувати.
– Себто?
– Враховуючи, що пан Янош залишився обідати у Скибицької, ніяк не второпаю: звідки ви знаєте про Подільський шлях.
– Я б ніколи не змушував вченого шляхтича бути нишпоркою. І як ви про таке могли подумати, – скривився Немирич. – І без нього достатньо тих, хто вміє слухати через комин і борзо бігати… То як вам моя пропозиція?
– Пристаю до неї лише через те, пане сенаторе, що вчора не договорили.
– Ну й славно, – кивнув Немирич. – Дорогою знайдеться час для розмов. Ціла купа часу.
5
Дві поставлені на лижви карети, сані з припасами й три десятки верхової охорони проїхали південну браму опівночі. Всупереч правилам, драби опустили міст і не поставили жодного запитання. Коли проминали караульне приміщення, загорнутий у ковдру й обкладений десятком подушок Мечислав ризикнув виглянути у віконце. Крізь нерівне скло годі було чогось побачити. Синові підстарости здалося, що у світлі сторожевих кострів промайнуло Бенахове обличчя, але роздивитися детальніше він не встиг. Підбиті залізом полози проскреготали мостовою деревиною і з’їхали на дорогу. Мечислав подивився на Демковича-Креховецького, який похропував навпроти, полегшено зітхнув та віддався на Морфеєву милість.
У більшій кареті куняли