Десь у ньому залишилися ксьондз і слуги, а достойники увійшли до осяйного кола. Жовтувате світло застрибало на розшитих золотом камзолах, перснях, пряжках, товстих ланцюгах та медалях, розлилося накрохмаленими до кісткової твердості мереживними комірами.
– Митрополит сьогодні був не в настрої, – зауважив коронний гетьман, сідаючи за столик, на якому розставили чотири «фортеці». – Прошу, – порухом руки він запросив Немирича, Радзивілла і Любомирського до гри.
– Він не в настрої з того часу, як турки кинули в море грецького патріарха, – уточнив Радзивілл. – Боїться, певне, що закінчить свій вік у Дніпрі.
– У нього є підстави сумувати за патріархом. Як би там не було, той зробив Могилу екзархом Константинопольського престолу, – нагадав Конецпольський і зробив перший хід. – І після того сільські попи відразу припинили проти нього інтригувати.
– Вони здатні припинити інтриги? – розсміявся Любомирський й теж пересунув фігуру на дошці. – Тоді вони святіші за наших єзуїтів. Ці ж ніколи не припиняють, правда ж, отче Цербере?
Молодий ксьондз виринув із тіні, обережно наблизився до столу й посміхнувся Любомирському.
– Уклінно перепрошую, ваша світлість, мене кличуть Цибером, – мовив він неголосно, проте виразно.
– Яка, до дупи, різниця, – Любомирський гмикнув. – Всі ви нишпорки та інтригани.
– Ми служимо Богу.
– Підмощуєте везглов’я слів під лікті душ24.
– Припиніть, – нахмурився ясновельможний. – У пана Єжи може скластися враження, що в цьому домі тільки те й роблять, що висміюють духовенство.
– Хіба кальвіністам таке не подобається? – не вгавав Любомирський.
– Мені не подобається, – озвався сенатор.
– Мені також, – підтримав його Радзивілл.
– Ну вибачте, панове, – посміхнувся молодий вельможа. – Я думав, що перебування у розумних країнах вивільнює. Помилився.
– Ти про що? – Радзивілл встромив погляд у перенісся Любомирського.
– Не про вас.
– А я раптом подумав, що про мене.
– Хіба я не вибачився?
– Це було сказано після вибачення.
– Мені ще раз вибачитися?
– Спробуй.
– Годі вам, – втрутився князь-гетьман.
– Свояцтво не дає права на втрату відчуття місця, – наголосив Радзивілл. Немирич здивувався несподіваному залізу у хрипкуватому голосі канцлера.
– Мені вказують місце? – звернувся до гетьмана Любомирський; й не отримавши відповіді, повторив запитання:
– Мені при чужому вказують місце?
– Вказують тим, хто його забуває, – замість Конецпольського відповів Радзивілл.
– Мені здається, що не я один