Незважаючи на ранню годину, в Іцка було вже заповнено. Візники, шофери таксі, кельнери зі вже зачинених ресторанів, сутенери, що пропивають нічний заробіток своїх «наречених», волоцюги з околиць, що повернулися після вдалих «експедицій», – увесь цей люд наповнював дві невеликі кімнати стишеним гудінням голосів і брязканням посуду.
Никодим випив дві чарки горілки, закусив холодною свинячою відбивною і солоним огірком. Йому спало на думку, що сьогодні неділя, і Валентин не піде на роботу.
– Нехай хами знають, що таке інтелігенція, – подумав Дизма.
Він звелів подати пляшку горілки і кіло ковбаси, старанно перерахував решту і вийшов. Не доходячи до Луцької, раптом помітив Маньку. Вона притулилася до стіни, втупившись в одну точку. Чомусь він зрадів цій зустрічі.
– Добрий вечір, панно Маню! – гукнув він весело.
– Добрий вечір, – відповіла та, здивовано приглядаючись до нього. – Чого це ви волочитесь ночами?
– А ви чому не йдете спати?
– Зараз піду, – з сумом відповіла Манька. Дизма зміряв її уважним поглядом. Вона здалася йому привабливішою, ніж звичайно. Худа, правда, але струнка.
«Скільки їй може бути? – подумав він. – Найбільше – сімнадцять».
– Чому ж панна Маня така сумна? – запитав він. Вона лише знизала плечима.
– Якби ви три ночі поспіль вартували на вулиці, як собака, і не заробили ні гроша, ви б теж, напевно, не стрибали від радості.
Дизмі стало незручно. Він поліз в кишеню і дістав кілька банкнотів по десять злотих.
– Я вам позичу, панно Маню. Двадцяти вистарчить?
Дівчина з подивом дивилася на гроші. Вона ж бо знала, що квартирант ще опівдні не мав ні копійки за душею. Звідки ж стільки? Хіба що вкрав. Може, для того і надягнув фрак. «Втім, – подумала вона, – що мені до того?»
Никодим простягнув їй два папірці.
– Ось, прошу!
Манька заперечливо похитала головою.
– Не хочу. Не візьму. Віддавати нічим.
– Ну і не потрібно.
– Не хочу, – спохмурніла вона. – Бач, банкір який! Відвернула голову і тихо додала:
– Хіба що… Дарма не хочу. Хіба що підете зі мною.
– Е-е-е, – пробурмотів Дизма і почервонів. Манька зазирнула йому в очі.
– Не подобаюсь?
– Чому ж ні.
– Теж мені мужчина! – несподівано вирвалося у неї зі злістю. – У-у-у – калоша!
Вона повернулася на підборах і повільно рушила до будин-
ку.
– Панно Маню! – крикнув він їй навздогін. – Заждіть, підемо.
Вона почекала, а коли він порівнявся з нею, сказала:
– Ще за номер п’ять злотих.
– Гаразд, – відповів він. Вони мовчки йшли вузькими вуличками.
Сонний бурмило у плюшевому жилеті відімкнув їм двері, повів у тісний брудний номер і простягнув руку. Дизма заплатив.
Крізь старі сірі фіранки било яскраве сонце. У номері було душно, парко