– Я не проти скуштувати м’яса якамари, – відповів моряк, – якби цей птах люб’язно дозволив засмажити себе.
У цю мить камінь, який вправно пожбурив юний натураліст, ударив птаха в крило. Але удар був недостатньо сильний, тож якамара хутко зникла з очей.
– От я телепень! – з досадою вигукнув Герберт.
– Е ні, мій хлопчику, – заперечив матрос, – ти поцілив влучно, це не кожен зможе. Не засмучуйся, упіймаємо якамару іншим разом!
І вони пішли далі. Пенкроф марно шукав яке-небудь цінне пальмове дерево, корисне у домашньому вжитку. Це був хвойний ліс, і тут інші дерева не росли.
Несподівано перед юнаком спурхнула зграйка невеликих птахів. Вони розлетілися по гіллі, розсипаючи на льоту свої легкі пір’їнки, які опускалися на землю, мов пух. Герберт нахилився, підняв кілька пір’їнок, роздивився їх і промовив:
– Це куруку! Вони дуже смачні. Якщо я не помиляюся, вони підпускають мисливців зовсім близько до себе. Цих птахів можна вбити палицею.
Так і зробили. Безборонних пташок набили цілу в’язку.
– Оце дичина для таких мисливців, як ми з тобою, Герберте! – сказав, сміючись, Пенкроф. – Її можна взяти голими руками!
Близько третьої години пополудні мисливці побачили на гілках кілька пар тетеруків. Герберт упізнав самців за оперенням.
Пенкроф забажав упіймати одного з цих великих, як курка, птахів, чиє м’ясо таке само смачне, як м’ясо рябчиків. Та це було нелегко, оскільки тетеруки не дозволяли наблизитися до себе.
Після кількох марних спроб, що тільки розполохали пернатих, моряк сказав юнакові:
– Доведеться, мабуть, ловити їх на вудку!..
– Як рибу? – вигукнув здивований Герберт.
Пенкроф знайшов кілька тонких ліан і прив’язав їх одну до одної. Вийшло щось на зразок волосіней завдовжки п’ятнадцять-двадцять футів кожна. Замість гачків на кінцях він прикріпив великі гачкуваті шпичаки, яких назривав з карликової акації. Як наживку використали великих червоних червів, що повзали по землі поблизу.
Приготувавшись до лову, Пенкроф порозкладав «гачки» у траві й сховався з Гербертом за широким стовбуром. Кінці вудок вони тримали в руках. Герберт, щоправда, не надто вірив в успіх винаходу Пенкрофа.
Приблизно за півгодини, як і передбачав моряк, кілька тетеруків наблизилися до вудок. Вони підстрибували, клювали землю і, здається, не підозрювали про присутність мисливців. Тоді Пенкроф легенько посмикав кінці вудок, щоб черв’яки здавалися ще живими. Це привернуло увагу птахів, і вони заходилися клювати черв’яків. Троє пожадливих тетеруків проковтнули наживку разом з гачками. А Пенкроф цього тільки й чекав. Різким рухом руки він «підсік» здобич, і лопотіння крил засвідчило, що птахи спіймані.
– Ура! – вигукнув моряк, вискакуючи із засідки і кидаючись до птахів.
Герберт заплескав у долоні. Він уперше в житті бачив, як птахів ловлять на вудку. Але Пенкроф скромно