Розділ Х
Інженерів винахід. – Питання, що хвилює Сайруса Сміта. – Сходження на гору. – Ліс. – Вулканічний ґрунт. – Муфлони. – Перше плато. – Ночівля. – На вершині гори.
За кілька секунд троє мисливців підійшли до вогню, що весело потріскував у грубці. Сайрус Сміт із кореспондентом теж були тут. Не випускаючи з рук упольовану здобич, Пенкроф мовчки переводив погляд з одного на другого.
– Ну що скажете, друже? – спитав його кореспондент. – Ось вам і вогонь, справжнісінький вогонь, на якому можна приготувати чудову печеню для нашого бенкету!
– Але хто запалив його? – поцікавився Пенкроф.
– Сонце!
– Тобто ви хочете сказати, що мали запалювальне скло? – спитав Герберт.
– Скла в мене не було. Але я змайстрував його, мій хлопчику, – відповів Сміт і показав пристрій, що складався з двох звичайних скелець, які інженер зняв зі свого годинника і годинника Спілета, склеєних глиною по краях і заповнених водою. Вийшло справжнє запалювальне скло. Сміт сфокусував сонячні промені на сухому мохові, й скло майже миттєво запалило його.
Моряк мовчки подивився на прилад, потім на інженера. І погляд його був красномовніший за будь-які слова!
Комин знову став затишним житлом, і не лише тому, що в ньому тепер топилася пічка, а ще й тому, що Сайрус Сміт із кореспондентом часу не гаяли і, доки їхні супутники полювали, відновили кам’яні перегородки, зруйновані водою.
Вечеря була пречудова. Печеня з м’яса капібари виявилася на диво смачною. А саргасові водорості й горішки з італійської сосни доповнили меню.
Під час вечері інженер майже не розмовляв, подумки розробляючи план дій на завтра. Пенкроф кілька разів намагався завести розмову про те, як, на його думку, найкраще спланувати спільні дії, але інженер тільки мовчки похитав головою. Вочевидь, він звик керуватися власним практичним розумом.
– Завтра, – повторював він, – ми дізнаємося, куди потрапили, і вже залежно від цього вирішимо, що нам робити.
Після поживної вечері, підкинувши хмизу в піч, усі мешканці Комина, а з ними й вірний Топ повлягалися на піску і невдовзі міцно поснули.
Ніч минула спокійно, і наступного ранку, 29 березня, усі прокинулися свіжі, добре відпочилі й готові до подорожі, що мала визначити їхню подальшу долю.
Перш ніж вирушити в похід, Пенкроф приготував трут, обпаливши клаптик носовика. Рятівні скельця повернули на місце – у годинники інженера й кореспондента, кремінь же на цьому вулканічному ґрунті знайти було неважко. Прихопивши в дорогу залишки печені з капібари, о пів на восьму ранку озброєні кийками мандрівники вийшли з Комина.
За порадою Пенкрофа вони обрали найкоротший шлях, що вів до гори, – навпростець через ліс.
О дев’ятій годині подорожні спинилися на короткий перепочинок. Гора постала перед ними в усій своїй красі, її було видно всю: від відрогів до вершини.