Бен блискучо зобразив вираз обличчя знудженого учня. Ефект трішечки псувало лише те, що він днів зо два тому знову спалив собі брови.
– Ти, сподіваюся, не будеш розводитися про переваги репрезентативної валюти?
Я глибоко вдихнув і вирішив не мучити Бена так сильно під час його лекцій.
– Колишні кочівники, які тепер звалися шалдим, першими запровадили стандартизовану валюту. Якщо порізати один невеличкий зливок на п’ять шматочків, виходять п’ять драбів. – Я заходився складати драби докупи – у два ряди по п’ять штук, – щоб унаочнити сказане. Вони скидалися на маленькі металеві зливки. – Десять драбів дорівнюють мідному йоту; десять йотів…
– Непогано, – втрутився Бен, сполохнувши мене. – Отже, ці два драби. – Він простягнув мені парочку драбів для огляду. – Вони могли б походити з одного зливка, так?
– Насправді їх, мабуть, викарбували окремо… – відчуваючи на собі сердитий погляд, я поступово замовк. – Звісно.
– Отже, їх і досі щось поєднує, так? – Він зиркнув на мене ще раз.
Я з цим не дуже погоджувався, але розумів, що його краще не перебивати.
– Так.
Він поклав обидві монети на стіл.
– Отже, якщо посунути один, має ворухнутись і другий, так?
Я погодився суто для годиться, а тоді простягнув руку, щоб посунути один. Але Бен перехопив мою руку й хитнув головою.
– Їм спершу треба нагадати. Власне кажучи, їх треба переконати.
Він дістав миску та вилив у неї тягучий згусток соснової живиці. Занурив у живицю один з драбів і приліпив до нього інший, вимовив кілька слів, які я не розпізнав, і поволі розділив монети; між ними потягнулися ниточки живиці.
Одну монету він поклав на стіл, а другу залишив у руці. Тоді пробурмотів щось іще та розслабився.
Він підняв руку, і драб на столі повторив його рух. Він покрутив рукою навсібіч, і брунатна залізячка заскакала в повітрі.
Він перевів погляд із мене на монету.
– Закон симпатії – один із найосновніших складників магії. Він твердить: що більше подібності між двома предметами, то сильніший симпатичний зв’язок. Що сильніший зв’язок, то легше їм впливати один на одного.
– Твоє визначення тавтологічне.
Він поклав монету. Спробував витерти живицю з рук ганчіркою, майже безуспішно, і його лекторська маска поступилася місцем широкій усмішці. Він замислився.
– Здавалося б, від цього жодної користі, чи не так?
Я невпевнено кивнув; каверзні запитання під час уроків аж ніяк не були рідкістю.
– Ти б волів замість цього навчитися кликати вітер? – Він хитро позирнув на мене. Пробурмотів якесь слово, і довкола нас зашурхотіла полотняна стеля фургона.
Я відчув, як по моєму обличчю розповзається хижий усміх.
– Кепсько, Е’ліре. – Його усміх теж був хижим і диким. – Перш ніж навчитися писати, треба завчити алфавіт. Перш ніж грати та співати, треба вивчити положення пальців