Палій поморщився.
– Так, зникла. Але моя служниця бачила, як Іру скидала у Дніпро зі скелі якась жінка…
– Скелі… якої скелі?
– Біля мого будинку, на березі Дніпра. Іра ж уміє плавати, вона б мала випливти, але… Зараз ведуться пошуки, що водолазами на Дніпрі, що поліцією в найближчій місцевості.
Богдана тільки глипала.
– І як же це трапилося?
Палій знизав плечима.
– Поки що нічого невідомо…
Богдана обірвала його, наполегливо поглянувши у вічі:
– Але ж надія, що Іра жива… вона є?
Палій сумно всміхнувся самими вустами.
– Надія є завше.
Богдана рішуче зірвалася на ноги.
– Я… я маю туди поїхати.
– Так, звісно. Я виїжджаю до Кременчука за годину, і якщо ви не маєте заперечень, візьму вас з собою.
Богдана чомусь завагалася.
– Та я можу й автобусом чи…
– Ображаєте? – Поглянув гостро і якось так, що Богдана знову відчула мимовільне зніяковіння. – Ви поїдете зі мною, в автівці місця вистачить. Зрештою, ми ж з вами майже родичі.
Богдана зітхнула, погоджуючись.
– Добре, але мені потрібно повернутися додому, взяти речі, – промовила повільно. Палій теж звівся на ноги, поглянув на неї розуміючи, й Богдана раптом відчула якесь дивне хвилювання, коли погляд його темних очей сковзнув униз, охоплюючи її всю, таку, якою вона була зараз, – у домашньому недбалому одязі та з довгим рудавим волоссям, зібраним у високий хвіст. Погляд той затримався на ній лиш на якусь коротку хвилину, та його вистачило, аби Богдана відчула щось таке… таке, чого не відчувала вона з часу знайомства з Грантом. Й одразу ж вилаяла себе за цю незрозумілість. У неї ж зникла сестра, невідомо, чи жива, а вона… Про що думає вона, недоречно хвилюючись через погляд людини, котру кохає Іра.
Відвернулася майже сердито.
Палій повільно рушив до неї.
– Моя автівка у вашому розпорядженні.
Чомусь його наближення… воно налякало Богдану, й вона, намагаючись більше не дивитися на нього, рушила до дверей, пробурмотівши:
– Дякую.
Він усе ж таки рушив за нею слідкома проводжати, і вона так гостро відчувала його близькість у себе за спиною… і здригнулася, мов від удару електричного струму, коли її руку, що потягнулася до дверей, накрила його широка й засмагла долоня. Богдана затримала подих і звела на нього збентежений, запитливий погляд – він дивився уважно та співчутливо.
– Тримайтеся, Богдано, – промовив майже ніжно, бажаючи, певно, втішити та підтримати, та вона відчула не полегшення, а гостре бажання розплакатися. Очі обпекло непролитими слізьми, але рука, що тримала її руку, заважала плакати…
На довгу мить її блакитні очі затрималися поглядом на його темних очах, і в неї виникло дивне відчуття, що вона вже зустрічала його, що він не незнайомець й очі їхні вже зустрічалися отак поглядами. Та в той же час вона була повністю впевнена, що ніколи не зустрічала цього чоловіка й це просто якесь затьмарення.
Швидко