А ще полюбилося дивним чином спостерігати, як сідається сонце над Дніпром, особливо таке, що заходилося на вітер наступного дня – червоно. В тих заходах червоних, наче кривавих, вбачалося їй щось одночасно заспокійливе й тривожливе, чаруюче й таке, що викликало дивні почуття, та ще неспокій і потаємний, ледь помітний страх.
А потім настав той день…
Сонце в той день зібралося сідати червоно, віщуючи вітряний день назавтра. Пантелеймон від’їхав у справах до Чигирина, за покликом гетьмана Хмельницького. Феодося вешталася будинком похмурою та невдоволеною. Мати надіслала звістку, що повністю видужала, тому приїде до маєтку старшої доньки, щоби забрати Феодосю, котра вже надто забарилася у гостях.
Мирослава поморщилася.
Бачити матір у домі своїм вона зараз не надто бажала, вистачало й Феодосі, до нудоти накуштувалася, а мати… Та жінка, котра породила її до життя, яка вона взагалі була їй мати? Мати – то та людина, що приголубить, заколихає, утішить та підтримає, а не та, що закляне власними вустами, облаявши підкидьком бісівки.
Мирослава важко зітхнула.
Може, від того тепер і страждає, що рідна мати проклинала?
Сонце продовжувало криваво червоніти на очах сумної, замисленої Мирослави, мов безмовно висловлюючи співчуття.
Мирослава пильніш поглянула на його червоне, мов розпечене, коло.
І здригнулася.
Щось, невідомо вже що, змусило її напружитися й стрімко обернутися назад, поглянути за спину.
Й здригнутися знову.
На верхівці скелі стояла Феодося.
Щось у напруженому, зосередженому лиці, зовсім неусміхненому підказало Мирославі, що видерлася та сюди, на скелю, не дарма.
В блакитних очах Феодосі плескалася небезпечна муторність.
Мирославі вмить зробилося лячно.
– Феодосю, що ти тут робиш?
На лиці Феодосі промайнув дивний вираз.
– Прийшла до тебе, – відповіла незрозуміло.
Мирослава напружилася.
– Навіщо?
Феодося промовчала, та настільки красномовно промовчала й так позиркнула, що Мирослава раптом усе зрозуміла й без слів. Зрозуміла, чому сестра видерлася на скелю й що означала та муторність у її блакитних очах.
То була смерть.
Її – Мирослави – смерть!
Вражена, приголомшена, поглянула на сестру зневірливо, гадаючи, що то їй усе лиш видалося, що то сонце так сідає, що в очах Феодосі вгадується щось лиховісне. Але ні, не привиділося, й холодом пробрало до нутрощів, коли таки дотямила, що не взрілося їй нічого… Ясно, як сонця коло над притихлим Дніпром, бачила мить тому, так, бачила власну, саме її смерть у гарних блакитних очах сестри.
Відступила назад на декілька кроків.
Та куди ж тут утечеш?
– Феодосю? – прошепотіла ледь чутно.
Блакитні очі прикипіли до неї муторним поглядом, але Феодося чомусь мовчала, мов зважувала для себе щось,