Тоді настає осінь.
Із тріщин в асфальті вибивалися віхті сухої трави. Рейки нараз вигулькнули коло самих Розчиних ніг і пішли блискітливою колією вниз, до причалу. Розка зітхнула і рушила вслід за ними, проминаючи стенди з плакатами з техніки безпеки. На мить вона зупинилася, зачаровано розглядаючи намальованого робітника, той стояв під вантажем і колупався в носі; а Розці привиділося, що долоня, якою він колупався, є шестипалою. Вона підловила себе на тому, що тягне час, ще раз зітхнула, поправила на плечі ремінець сумочки і пішла далі.
Низенька одноповерхова будівля п’ять-п’ятнадцять «А» (номер виведений бурою фарбою на рожевому боці) справді примістилася за складом п’ять-п’ятнадцять. Пухирчаста штукатурка подекуди повідпадала, немиті віконця затулені ґратами-«сонечками», біля дверей табличка «СЕС». Двері зачинені. Дзвінка немає.
Розка трохи подумала, примірилася, а тоді вдарила долонею по нагрітому дерматину. Звук вийшов як від ляпаса; відчутний, але короткий. Ніхто не відгукнувся. Розка потупцяла на поріжку, перечепилася каблуком об запорошену вицвілу хідничинку, відчепилася, ще раз озирнулася, чи хтось, бува, не дивиться, і смикнула двері.
Закліпала, звикаючи до напівтемряви. Насправді тут було не так уже й темно – під стелею світилася лампочка в дротяному каркасі, а в торці коридора сонце пробивалося крізь рожеву фіранку в горошок, цілком побляклу.
На коридор виходили тільки двоє дверей. Вона зазирнула в перші – там посеред кімнати стояв довгий стіл, а на ньому – штативи з пробірками, як у шкільному кабінеті хімії. Різко відгонило реактивами. Тітка в білому халаті, захляпаному чимось жовтим, зосереджено розмішувала щось скляною паличкою.
– Ви до кого? – запитала тітка байдуже.
– До Петрищенко,– Розка знову скоса зиркнула на пожмаканий папірець.– Олени Сергіївни.
– Ні,– тітка не відривала погляду від пробірки, рідина в якій почала поволі рожевіти.– Це вам у СЕС-2… Наступні двері.
Наступні двері також були оббиті дерматином. Над дверима прибита підкова. Веселі люди тут працюють. Розка знову про всяк випадок пацнула по дерматину і, почувши приглушене «відчинено»,– зробила крок досередини. Кімната нецікава, пофарбована у бліду зелень, найзатишніше місце боком до вікна займав стіл, над яким висів календар із пухнастим кошеням… Пробірок немає, хоч це добре. Молода жінка в пергідрольних кучериках обернулася і втупилася в Розку блакитними очима – точнісінько, як у кошеняти на календарі.
Розка якомога глибше вдихнула:
– Олено Сергіївно, доброго дня, я тут… вам мали подзвонити… ну, від Лева Семеновича… тут…
– А! – сказала блакитноока.– Олена Сергіївна там, сонечко,– вона білою пухкою рукою невизначено махнула вбік