Постає питання – насправді, культурологічне, але зараз воно, природно, переходить у політичну площину,– чи може російський письменник бути частиною української літератури. Тут і з Гоголем ще не всі розібралися, що вже казати про сучасників…
Марія Галіна – якраз одна із небагатьох, хто не просто належить до помежів’я двох літератур, але кого годі зрозуміти поза українським контекстом. Справа не в тому, що вона багато років прожила у Києві та Одесі, не в тому навіть, що неназвані міста з її романів – це впізнавана Одеса («Мала Глуша», «Земледухи») чи Львів із домішками тієї ж Одеси і Києва («Автохтони»). Справа саме в контексті: Галіна дивиться на цей простір не ззовні, не як турист. Точніше, і ззовні, і зсередини, очима – якщо звернутися до юридичної мови – «закордонного українця». Це, до речі, пряма протилежність Булгакову, який, попри очевидну любов до Києва (ще б пак!), сприймає його в російській і тільки російській перспективі: українське присутнє як етнографія, місцева екзотика чи ворожа стихія. Якщо вже згадувати класиків російської літератури, то Антонія Поґорєльського («Монастирка») чи Ніколая Лєскова («Печерські антики», «Заячий реміз»): таке ж вільне перемикання кодів і мов, таке ж звертання до українськості як засобу очуднення, але не відчуження. Треба знати поезію Галіної, щоб відчути, наскільки природним це є і для її прози.
Когда на землю тьма спустилась —
нехай щастит поганцу Грицю,—
сама, Маруся, отравилась,
и повезли ее в больницу.
Бог знает, что тогда ей снилось,
той нераскаянной чернице,
когда над ней, являя милость,
склонились ангельские лица…
Ходит Господь полем,
ходит косогором…
Пластают волы в поле
плугом свет багряный,
присыпаны солью
Господние раны.
…і до віршів останніх років, прямих звернень до нашої війни.
Оскільки слово «фантастика» в деяких колах вважається непристойним, про книжки Галіної кажуть (або донедавна казали) «не просто фантастика», або «не тільки фантастика», або навіть «яка ж це фантастика?». Нам простіше: для українського читача очевидно, до якої традиції належать і «Мала Глуша», і пізніші романи. Це, звісно, химерна проза як місцевий аналог магічного реалізму.
Мерехтливе, непевне, примхливе буття, яке навіть не можна назвати «реальністю» (що саме є реальним, визначає для себе кожен з її героїв); існування на межі з невимовним жахом – чи то мороком душі, чи сірим радянським повсякденням; миттєве перетворення буденного на магічне і швидка баналізація дива… Звісно, те, що робить Галіна, не звести лише до української традиції: авторка в будь-який момент може додати будь-який інгредієнт з усієї світової культури, від античної міфології до християнських легенд, від Елджернона Блеквуда до братів Стругацьких; але Південна Україна та Полісся в «Малій Глуші» – не просто місце дії, це й текстуальний простір.
Повертаючись до початкового питання: чому «Мала Глуша», чому зараз?
Коли роман був написаний – десять років тому,– він, окрім усього іншого, мав стати щепленням від ностальгії за старими добрими радянськими часами. Ні, це було зовсім не те, що ви хочете пам’ятати; це була задушлива, нескінченна, тоскна безнадія. (Не сказати, що таке нагадування зайве і сьогодні, і для нас.) Герої роману час від часу мріють – а от якби… якби по телевізору показували «мильні опери», а от якби діти ходили з «мобільними телефонами»… хоча, звісно, і слів таких вони не знають. Жах у тому, що коли в них з’являться і серіали, і мобілки,– нічого в їхньому житті все одно не зміниться. Тож чи є вихід?
І про це – друга частина книжки, власне «Мала Глуша»: вихід один – у міф і трагедію. Чи вдасться щось змінити в існуванні окремої людини? Навряд. («Но продуман распорядок действий, и неотвратим конец пути…») Але життя і смерть врешті набудуть сенсу.
Життя. Смерть. Пам’ять. Безпам’ятство. Приватні історії, що стають частиною великої Історії. Світ є тим, що ми обираємо.
Саме тому – «Мала Глуша». Тут і зараз.
На початку часів піна була чорного кольору. На початку часів не було ні їжі, ні ліків. На початку часів люди були з хвостами.
Ми заявляли, що Венера не пройде транзитом за Сонцем, і вона не пройшла.
ЧАСТИНА ПЕРША
СЕС-2. 1979
Пам’яті Дмитра Скафіді, секонда і суперкарго
– Куди, холера?
На