У церкві знову загули, але деякі діди трохи розуміли татарську і пояснили жінкам, що сказав Степан.
Татарин, мабуть, теж не очікував почути з вуст ґяура рідну мову. Але мовчав недовго і відповів з помітною гордістю:
– З дозволу мого повелителя ти чуєш голос аталика хана.
А потім додав насмішкувато:
– Чи тобі потрібен хтось більш шляхетний?
– Хіба можна знайти когось достойнішого за вчителя, ефенді? – щиро відповів Небаба.
Степан знав, що так звертаються лише до освічених людей, але слушно вирішив, що кашу маслом не зіпсує. І не помилився. Наступне питання татарин задав не настільки бундючно.
– То що ти хочеш, ґяуре? Маєш щось сказати чи час зволікаєш?
– Я всього лише хотів уточнити: якщо юний хан такий мудрий і відважний, як ти стверджуєш, то і честь військова для нього теж не повинна порожнім звуком бути?
– Ти переходиш межу, ґяуре!
– О, ні, шановний! Вислухай мене, і ти все зрозумієш!..
– Кажи, велемовний ґяуре, але пам’ятай – почую бодай найменший натяк на образу гонору мого повелителя, і розмову завершать шаблі нукерів. Нікого не помилую.
– У моїх словах немає образи. Я лише кажу, що хоробрий і доблесний воїн, який не соромиться шляхетності та милосердя, неодмінно зрозуміє іншого воїна. Який теж цінує честь більше ніж життя!
На цей раз за дверима мовчали довше. З подвір’я долинав гул голосів, але хоч як Степан притискався вухом до одвірка, жодного слова так і не зміг розібрати.
– Мій повелитель звелів передати, що ти не помиляєшся, ґяуре. Він зрозуміє… – вимовив через якийсь час аталик. – Але якщо йдеться про військову доблесть, а не хитрощі. Тож навіть не намагайся обдурити його.
– Язик мій не схожий на зміїне жало, ефенді… – полегшено перевів подих недовчений чарівник. Терези Фортуни лише трішки, але таки схилялися на його бік. – І коли говорю про честь воїна, то маю на увазі саме її. А значить, хан має зрозуміти, що поки я живий і можу битися, то не дозволю полонити жінок і дітей, які перебувають під моїм захистом. І що я швидше власними руками вб’ю їх, але не випущу назовні і не віддам на поталу і наругу.
– Поки живий, кажеш? То в чому річ? Виходь і помри… – засміявся перший голос, який вимагав віддати йому Ребекку. – Охоче допоможу.
– Я воїн, а не божевільний, – не менше насмішкувато відповів Небаба. – І померти завжди встигну. Смерть не страшна, якщо зустрічаєш її з розумінням, а не по-дурному… як п’яний погонич верблюдів, що захлинувся плювком двогорбого.
– Мій повелитель уже втомився тебе слухати, ґяуре. Говори, нарешті, чого хочеш, і покінчимо з дурною балачкою.
– Божого суду.
– Що?!
– Так, ефенді. Ти добре дочув. Я готовий вийти проти вашого найсильнішого батира на бій. Загину – візьмете всіх, хто знаходиться в церкві без бою. Але, якщо переможу – ви нікого більше не зачепите і заберетесь з Михай-лівки. Ось моя умова.
– Ми і так всіх візьмемо! – скрикнув все той же гаркавий, нахабний голос,