Вдалині. Эрнан Диас

розповів йому деякі факти про їхню країну та її традиції. Вони пішли далі, роззявивши роти і роблячи великі очі на сценки перед ними, а тоді Гокан обернувся до Лінуса, а його там більше не було. Він роззирнувся, пішов назад, пройшовся від тротуару до стіни, побіг уперед, а тоді повернувся туди, де вони висадилися. Їхня шлюпка відпливла. Він дійшов до того місця, де вони загубилися. Сів на ящик, задиханий, перейнятий тремтінням, і викрикував братове ім’я, вглядаючись у потік людей. Солоне шипіння на його язиці швидко стало онімілим поколюванням, що розлилося по всьому його тілу. Заледве підвівшись на тремтячі ноги, він кинувся до найближчої пристані й запитав якихось моряків у шлюпці про Нуярк. Моряки не зрозуміли. Зробивши багато спроб, він сказав «Амеріка». Це вони зрозуміли відразу, але похитали головами. Гокан пішов від пристані до пристані, напитуючи Амеріку. Врешті після кількох невдач хтось відповів йому «Америка» і вказав на шлюпку, а тоді на корабель, що стояв на якорі десь за три кабельтових від берега. Гокан глянув у шлюпку. Лінуса в ній не було. Напевно, він уже на кораблі. Моряк простягнув Гоканові руку, той заліз і сів.

      Щойно вони дісталися до корабля, якийсь чоловік зажадав від нього грошей і забрав їх, а тоді провів його в темний куток під палубою, де, серед койок, скринь, пакунків та бочок, під лампами, що гойдалися, звисаючи з балок, та рим-прогоничами голосна юрба емігрантів намагалася облаштуватися й відвоювати собі трохи місця для довгої подорожі на пропахлій капустою й хлівом пасажирській палубі. Він пошукав Лінуса серед силуетів, розмитих мерехтливим світлом, пробираючись між немовлятами, сонними та крикучими, жінками, усміхненими та вимученими, й міцними і заплаканими чоловіками. Дедалі глибше впадаючи у відчай, він поспішив назад на палубу, пробираючись між натовпами людей, що махали руками, й заклопотаними моряками. Ті, хто проводжали, зійшли з корабля. Трап забрали геть. Він прокричав братове ім’я. Підняли якір. Корабель відплив. Натовпи людей радісно вигукували й аплодували.

      Ейлін Бреннан знайшла його виголоднілим й охопленим гарячкою через кілька днів після відплиття і разом зі своїм чоловіком Джеймсом, вуглекопом, піклувалася про нього, як про рідну дитину, лагідно примушуючи їсти й виходжуючи його. Говорити він відмовлявся.

      Через якийсь час Гокан врешті піднявся з пасажирської палуби, але тримався подалі від усіх і проводив дні, вглядаючись у небокрай.

      Хоч вони й відпливли з Англії навесні й уже мало б настати літо, щодня дедалі холоднішало. Минули тижні, а Гокан і досі відмовлявся розмовляти. Приблизно тоді ж, коли Ейлін дала йому безформну накидку, яку зшила з клаптів, вони побачили землю.

      Корабель заплив у на диво брунатні води й кинув якір навпроти блідого, низькорослого міста. Гокан оглянув вицвіло-рожеві й жовтуваті будівлі, марно силкуючись знайти пам’ятки, які описував йому Лінус. Шлюпки, навантажені ящиками, плавали туди-сюди між кораблем і берегом кольору глини. Ніхто не зійшов. Відчуваючи дедалі більшу тривогу,