Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.
Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!
Енн та Ельзі
Ополонка – пробита в льоду зірка – була єдиною помаркою на білій рівнині, що зливалася з білим небом. Ні вітру, ні життя, ні звуків.
З води виринули руки і вчепилися за краї кутастої ополонки. Якийсь час пальці обмацували товсті внутрішні стінки пробоїни, схожі на скелі мініатюрного каньйону, шукаючи шлях на поверхню. Діставшись до краю, вони занурились у сніг і напружилися. Виринула голова. Плавець розплющив очі й глянув перед собою на рівну, неозору широчінь. У його довгому сивому волоссі й бороді виднілися жовтуваті пасма. Нічого в його вигляді не виказувало поспіху. Якщо він і зади5хався, пара його віддиху була непомітна на безбарвному тлі. Він поклав лікті та груди на неглибокий сніг й обернувся.
Десь із десяток потріпаних бороданів у шубах і дощовиках дивилися на нього з палуби шхуни, що вмерзла в лід за кількасот футів від ополонки. Один із них прокричав щось, що долинуло до нього незрозумілим бурмотінням. Сміх. Плавець здув краплю, що висіла на краєчку його носа. На тлі насиченої, повної деталей дійсності, яка оточувала той віддих (та снігу, що хрускотів під його ліктями, й води, яка виплескувалася за краї ополонки), слабкі звуки з судна наче просочувалися зі сну. Ігноруючи приглушені викрики екіпажу й усе ще тримаючись за краї ополонки, він відвернувся від корабля і знову обернувся лицем до білої порожнечі. Крім своїх рук, він не бачив нічого живого.
Він підтягнувся й виліз, підняв сокирку, якою скористався, щоб розрубати лід, і завмер, голий, мружачись на яскраве небо без сонця. Він скидався на літнього, дужого Христа.
Витерши лоба тильним боком долоні, він нагнувся й підняв рушницю. Тільки тоді стало видно його колосальні пропорції, приховані порожньою широчінню. У його руці рушниця здавалася не більшою за іграшковий карабін, і, хоч він тримав її за дуло, приклад не торкався землі. На тлі рушниці сокирка в нього на плечі виявилася повномірною сокирою. Він був такий великий, яким великим можливо бути, при цьому все ще залишаючись людиною.
Голий чоловік прикипів поглядом до слідів, які залишив дорогою до крижаної купелі, а тоді пішов ними назад до корабля.
За тиждень до цього, не прислухавшись до порад більшості екіпажу й деяких сміливих на язик пасажирів, молодий і недосвідчений капітан «Бездоганного» завів його у протоку, де плавкі льодові брили, що їх міцно скріпила заметіль, після якої настало сильне похолодання, зловили судно в пастку. А що це сталося на початку квітня й та буря лише перервала відлигу, яка почалася за кілька тижнів до того, то найгіршими наслідками цієї ситуації стало суворе нормування провізії, нудьга й роздратованість екіпажу, кілька розсерджених золотошукачів, глибоко стурбований службовець «Сан-Франциско кулінг компані» та крах репутації капітана Вістлера. Якщо весна вивільнить корабель, вона також і поставить під загрозу його місію: шхуна мала забрати лососину й хутро на Алясці, а тоді, на замовлення «Кулінг компані»,– лід для Сан-Франциско, Сендвічевих островів, і, можливо, навіть Китаю та Японії. Якщо не брати до уваги екіпаж, більшість пасажирів на борту були золотошукачі, що відпрацьовували вартість подорожі, підриваючи й відбиваючи великі шматки криги від льодовиків, які згодом затягали на корабель і зберігали в його вкритих сіном вантажних відсіках, погано захищених шкурами і брезентом. Дорога назад, на південь, через дедалі тепліші води знизить масу їхнього вантажу. Хтось зауважив, як дивно бачити криголам вмерзлим у кригу. Ніхто не засміявся, й більше про це не згадували.
Голий плавець був би вищий, якби не був такий кривоногий. Ступаючи тільки на зовнішні краї підошов, наче по гострих каменях, нахиляючись уперед і хитаючи плечима для рівноваги, він повільно підійшов до корабля, закинувши рушницю на плече й тримаючи сокиру в лівій руці, й трьома швидкими рухами видерся по корпусу, вхопився за перила й застрибнув на палубу.
Чоловіки, тепер безмовні, вдали, що відвертаються, але не могли не дивитися на нього краєм ока. Хоч його ковдра й лежала там, де він її кинув, за кілька кроків, він стояв на місці, дивився кудись за фальшборт, поверх їхніх голів, наче був сам і на його тілі поволі не замерзала вода. Крім нього, на борту нікого сивого не було. Зів’яла, проте м’язиста його статура мала на диво здорову худорлявість. Врешті він загорнувся у свою домоткану ковдру, що вкривала його з головою й робила схожою на монаха, підійшов до люка й зник під палубою.
– То ви кажете, ця мокра качка і є той самий Гок1? – сказав один із золотошукачів, а тоді сплюнув за борт і засміявся.
Якщо той перший сміх, коли високий плавець усе ще був