Аж поки нарешті зустріла свою брутальну насильницьку смерть. Але кінець кінцем, скільком із нас щастило не побачити, як речі, що їх ми надзвичайно цінуємо, зникають одна за одною? Власне, я маю на увазі людей, але не тільки їх, а й наші думки та мрії: ми спромагаємося чинити опір протягом дня, тижня, кількох років, але майже завжди все неминуче закінчується для нас поразкою. Наше тіло живе й далі, але душа дістає смертельний удар, раніше чи пізніше. Це досконалий злочин – коли ми не знаємо, хто вбив нашу радість, які мотиви спричинилися до цього і де шукати винних.
А ці винні, які не називають своїх імен, чи усвідомлюють вони, що заподіяли? Думаю, ні, бо й вони стають жертвами створеної ними реальності – розчавлені страхом і самовпевнені, безпорадні та всемогутні.
Вони не розуміють і ніколи не зрозуміли б світу Афіни. Це добре, що я так кажу: світу Афіни. Нарешті я змирився з тим, що був у ньому тільки тимчасовим гостем, ніби людина, якій зробили ласку. Так той, хто опинився в розкішному палаці, де він їсть усе, що там є найкращого, розуміє, що це тільки свято, що палац належить не йому, що їжу куплено не за його гроші й настане хвилина, коли світло погасне, господарі підуть спати, слуги також розійдуться, двері за ним зачиняться і він знову опиниться на вулиці, чекаючи таксі або автобуса, який відвезе його в нічим не прикметну повсякденність його світу.
Отже, я повертаюся. А точніше, одна моя частина повертається у цей світ, у якому ми можемо відчути тільки те, що бачимо, до чого можемо доторкнутися і що можемо пояснити. Я знову хочу платити штраф за перевищення швидкості, хочу бачити, як сперечаються люди біля конторок у банку, хочу чути, як мене знову й знову запитують, котра вже година, хочу дивитися фільми жахів та автоперегони за Формулою-1. Це той усесвіт, у якому мені доведеться прожити решту свого життя; я одружуся, матиму дітей, і минуле перетвориться на далекий спогад, який зрештою примусить мене знову й знову запитувати протягом цілого дня: як я міг бути таким сліпим, як я міг бути таким наївним?
Знаю також, що вночі друга моя частина і далі блукатиме в просторі, у контакті з речами, не менш реальними, аніж пачка цигарок та склянка з джином, які я бачу зараз перед собою. Моя душа танцюватиме з душею Афіни, я буду з нею у своєму сні, прокинуся весь мокрий від поту, піду на кухню, щоб випити там склянку води, мені скажуть, що для війни з привидами треба застосовувати речі, які не належать до реальності. Потім, за порадою свого діда, покладу на нічний столик розкриті ножиці й у такий спосіб відріжу продовження свого сну.
Наступного ранку я подивлюся на ножиці з певним жалем. Але треба знову звикати до цього світу, бо інакше я збожеволію.
Андреа Мак-Кейн, 32 роки, актриса театру
«Ніхто