– А оце вже ні, приятелю! Ти давно не жив серед колоністів! – вигукнув Непосида. – Особисто для мене прикінчити дикуна – те саме, що відрізати вуха вовкові на полюванні чи оббілувати ведмедя.
– Побійся Бога, Гаррі! Що ти верзеш?!
– Хіба ти не знаєш, що в колонії платять однакову винагороду і за ведмедячі шкури, і за скальпи червоношкірих? Тим паче триває війна. Отже, вся влада – в руках військового командування. Усе як велить закон.
– Я тобі скажу так, Непосидо, ганебна це справа. – Мисливець зробив знак Марчеві припинити веслувати, роззирнувся і стишив голос: – Не все підкорюється земній владі, і годі сперечатися. Кожному, як-то кажуть, своє. Краще пошукаймо уважніше твого старого приятеля. На берегах тут справжнісінькі нетрі, і завдання це, виявляється, не таке просте.
Мисливець недаремно звернув увагу Марча на порізане мисами і затоками узбережжя. За густими заростями кущів і віттям низькорослих дерев, що звисало аж до води, розгледіти що-небудь було важкувато.
Пошуки вирішили розпочати із західного боку озера. Потім повернули на південь, пильно вдивляючись, адже нелегко було передбачити, що чекає на них за найближчим закрутом. Пірога йшла швидко: потужні сплески весла Непосиди, вміння Звіробоя маневрувати та його гострий зір давали можливість просуватися без перешкод. Проте надія Марча відшукати ковчег потроху згасала. Вони вже пропливли щонайменше милю вздовж південного берега, і тільки тоді Непосида згадав, що старий може полювати в гирлі річки, яка впадає в озеро.
– Щось я не помітив у цих заростях протоки… – здивувався мисливець.
– Бо вона тут затиснута стрімкими берегами. Ми зараз повернемо до заводі, яку називають Щурячою, оскільки в ній мешкають водяні щури… Там Том зазвичай залишає свій ковчег, а протока зовсім поряд. Якщо в заводі нікого не виявиться, це означатиме, що старий вирішив забратись у верхів’я річки, – припустив Непосида.
Пірога повернула в напрямі, який указав Марч.
– У тутешніх краях, – мовив він, – ніколи не знаєш, хто завітає до тебе на гостину. Чи канадець, чи мінг – і всі без жодного запрошення. Саме тому Гаттер завжди напоготові, а небезпеку чує, мов мисливський собака дичину.
– А Замок свій не зачиняє, – зауважив Звіробій. – Отже, він не боїться незнайомців. Утім, озеро далеченько від дороги, що веде до форту та поселення…
– Людина завжди знаходить ворогів швидше, ніж друзів… – Гаррі Марча знову потягло на балачки. – Одні хапаються за карабін, бо ти не поділяєш їхньої думки, інші – через кепський настрій, а решта – через брак глузду. Я знав одного колоніста, який образився на свого сусіда тільки тому, що той глузував із його зовнішності… Тебе, друже, також не можна назвати взірцем краси, але ж тобі не спадає на думку пристрелити мене тільки через те, що я тобі про це сказав.
Останнє зауваження Марча анітрохи не зачепило Звіробоя.
– Особливої