Я поки ще не знайшла часу, щоб почати писати, але щиро переконана: найголовніше – правильно обрати заголовок, а далі все якось само вийде. І не те щоб я зовсім нічого ще не зробила. Я вже накидала цілу купу ідей про те, в чому сфотографуюся на обкладинку.
Отож зовсім не дивно, що в мене наразі є невеличкий борг. Однак головне – ці всі гроші на своєму місці, вони працюють на мене. І, на щастя, мій банківський менеджер Дерек Сміт мене тільки підтримує. Він узагалі такий любчик. Ми з ним довго не могли знайти спільної мови – мабуть, тому, що нам усе не таланило як слід поговорити. Але тепер я впевнена: він чудово мене розуміє. Ще, звичайно ж, і тому, що я стала значно розважливішою, ніж була.
Наприклад, я зовсім інакше почала ставитися до шопінгу. Мій новий девіз – «Купувати лише потрібне». Я розумію: це, може, й здається занадто простим, однак справді працює. Перед кожним придбанням я питаю себе: «Чи треба це мені?» І тільки якщо відповідаю ствердно – купую. Це все просто питання самодисципліни.
От, приміром, до «Ел-Кей Беннетт» я заходжу неймовірно зосереджена й цілеспрямована. Переступаю поріг, і мені впадає в око пара червоних чобітків на високих підборах, проте я швидко відвертаюсь і прямую до стелажа з босоніжками. Отак я тепер ходжу крамницями: не спиняючись, не розглядаючи нічого, взагалі не роззираючись. Навіть на ті чудові недавно завезені туфлі-човники з блискітками, що стоять отам. Я просто йду саме до тих сандаль, які намірилася купити, беру їх з полиці й прошу продавчиню:
– Отакі, шостого розміру, будь ласка.
Прямо й чітко. Просто купити те, що треба, і нічого більше. Ось таємниця контрольованого шопінгу. Я навіть не погляну на ці крутезні рожеві шпильки, хоч вони й просто створені, щоб носити їх з моїм новим кардиганом із «Джиґсоу».
І на ті босоніжки на ремінці, з блискучими підборами.
А вони такі гарненькі, правда ж? Цікаво, як воно буде, коли їх узути.
О Боже! Це справді важко.
І чого воно так із цим взуттям? Я про те, що мені більшість одягу подобається, але від крутої пари черевичків я просто тану. Іноді, коли вдома нікого немає, я відчиняю шафу і просто дивлюся на все своє взуття, мов схибнута колекціонерка. А колись я вишикувала його на ліжку і сфотографувала. Це, може, й здається дивнуватим, але я так собі міркувала: «У мене є багато світлин людей, які мені зовсім не подобаються, то чому б не сфотографувати щось таке, що я справді люблю?»
– Ось,