Похнюпившись, я відмикаю двері квартири, і за мить Сьюз виходить зі своєї кімнати, тягнучи по підлозі великий, повний чорний сміттєвий пакет.
– Привіт! – озивається вона. – Ти повернулася?
– Так! – намагаюся відповісти веселим голосом. – Повернулася!
Сьюз виходить із дверей, і я чую, як вона волочить чорний пакет сходами вниз і за двері під’їзду, а відтак підіймається назад до нашої квартири.
– То як з’їздили? – ледь видихає вона, зачиняючи за собою двері.
– Непогано, – відповідаю я, йдучи до своєї кімнати. – Вийшло… нічогенько.
– Нічогенько? – очі в Сьюз звужуються, і вона рушає за мною. – Просто нічогенько?
– Було… добре.
– Добре? Бекс, що не так? Хіба ви не відпадно відтяглися?
Я не хотіла нічого розповідати Сьюз, бо мені, зрештою, поки що нічого достеменно не відомо. До того ж я недавно прочитала в журналі, що парам слід намагатися самостійно розв’язувати свої проблеми, не вплутуючи інших. Але, дивлячись на її лагідне, приязне обличчя, я просто не можу стриматись. І чую власний голос:
– Люк переїздить до Нью-Йорка.
– Справді? – перепитує Сьюз, не втямивши головного. – Фантастика! Господи, я обожнюю Нью-Йорк. Я їздила туди три роки тому і…
– Сьюз, він переїздить до Нью-Йорка, проте нічого мені не каже.
– Ой, – спантеличилася Сьюз. – Он як…
– І я не хочу порушувати цієї теми, бо взагалі нічого не мушу знати, але я весь час думаю: «Чому він мені нічого не сказав?» Він що, збирається просто… поїхати? – мовлю я знервовано, все вищим голосом. – Я що, просто отримаю листівку з «Емпайр Стейт Білдінґ» із підписом «Привіт, я оселився в Нью-Йорку, цілую, Люк»?
– Ні! – відразу ж каже Сьюз. – Звісно, ні! Він так не вчинить.
– Не вчинить?
– Ні. Точно ні, – Сьюз згортає руки на грудях і на якусь мить замислюється, а потім підводить очі. – А ти взагалі впевнена, що він цього не казав? Коли ти засинала, чи замріялася, чи щось таке?
Вона чекально дивиться на мене, і я на хвильку поринаю в думки, питаючи себе, чи може вона мати рацію. Можливо, він розповідав про це в машині, а я просто не слухала. Або вчора ввечері, коли я витріщалася на сумочку від Лулу Ґіннесс у тієї дівчини в барі… Та зрештою хитаю головою.
– Ні, я б точно пам’ятала, якби він згадував Нью-Йорк, – жалюгідно опускаюсь я на ліжко. – Він просто нічого не говорить, бо збирається мене кинути.
– Та не збирається! – заперечує Сьюз. – Ну чесно, Бекс, чоловіки ніколи нічого не розповідають. Вони просто такі і є, – вона переступає купу компакт-дисків і, схрещуючи ноги, сідає на ліжко поряд зі мною. – Мій брат не розповідав нічого, коли його зловили з наркотиками. Довелося нам про все дізнаватися з газет! А мій батько колись купив цілий острів, але мамі про це не сказав.
– Справді?
– О так! А потім і сам про нього забув. І згадав лише коли – як грім серед неба – отримав листа з запрошенням котити свиню в бочці.
– Що робити?
– Ой,