– Як і ті, з ким мені треба погомоніти, – каже Люк. – Я їх туди запросив.
Я приголомшено дивлюся на нього.
– Ти запросив своїх бізнесменів у нашу відпустку?
– Тільки на зустріч, – пояснює Люк. – Решту часу ми будемо тільки вдвох.
– І довго триватиме ця зустріч? – вигукую я. – Можеш не відповідати! Увесь день.
Я просто повірити не можу. Після того, як я стільки чекала, раділа, складала речі…
– Бекі, усе не так вже й погано…
– Ти обіцяв знайти вільний час! Говорив, що ми чудово, романтично відпочинемо разом.
– Ми чудово, романтично відпочинемо разом.
– З усіма твоїми друзями-бізнесменами? З усіма твоїми жахливими партнерами? Налагоджуючи ділові стосунки, як… як схиблені психи?!
– Вони не будуть налагоджувати стосунків з нами, – мовить Люк з усмішкою. – Бекі…
Він тягнеться до моєї руки, але я її відсмикую.
– Чесно кажучи, я взагалі не розумію, навіщо мені туди їхати, якщо це все просто твоя ділова подорож, – випалюю я, почуваючись жалюгідно. – Я могла б з таким самим успіхом залишитися вдома. А проте… – я відчиняю дверцята автомобіля. – Я, мабуть, піду додому просто зараз. Викличу таксі зі студії.
Я грюкаю дверцятами і йду вулицею, підбори клементинових сандаль цокають по гарячому тротуару. Вже майже коло воріт студії я чую Люків голос – такий гучний, що кілька перехожих озираються на нас.
– Бекі! Почекай!
Я зупиняюсь, повільно обертаюся на місці й бачу, як він стоїть у машині, набираючи номер на своєму мобільному телефоні.
– Що ти робиш? – підозріливо питаю я.
– Телефоную своїм жахливим партнерам, – пояснює Люк. – Щоб усе відкласти. Скасувати.
Я згортаю руки на грудях і мружуся на нього.
– Алло! – мовить він. – Кімнату 301, будь ласка. Майкла Елліса. Дякую. Мабуть, мені доведеться летіти на зустріч у Вашинґтон, – пояснює він мені байдужим голосом. – Або чекати іншого разу, коли він та його колеги зберуться всі гуртом у Великій Британії. А чекати, либонь, доведеться довгенько, бо в них усіх божевільні графіки. Та, зрештою, це ж лише бізнес. Просто якась угода. Просто можливість, на яку я чекав цілих…
– Ой… припини вже! – відчайдушно мовлю я. – Припини. Влаштовуй свою дурнувату зустріч.
– Ти впевнена? – перепитує Люк, затуляючи слухавку рукою. – Цілком упевнена?
– Звичайно, – відповідаю я, невдоволено стенувши плечима. – Якщо це так важливо…
– Це неймовірно важливо, – каже Люк і зазирає мені в очі, раптом стаючи дуже серйозним. – Повір мені, якби не це, я б так не вчинив.
Я повільно вертаюся назад до машини, і Люк відкладає свій телефон.
– Дякую, Бекі, – каже він, коли я сідаю в авто. – Справді, дякую.
Він лагідно торкається моєї щоки, відтак встромляє ключ і запускає двигун.
Коли ми наближаємося до світлофора, я дивлюся на нього, а потім на телефон, що й досі стирчить з його кишені.
– Ти