Подув. Василь Оксенюк

може бути настільки до біса привабливою, а його ніжний і сміливий поцілунок, під час якого він завжди прикушував її нижню, пухленьку губу, що вже й годі було зрозуміти, від чого тіло пронизувало наскрізь струмом-блискавкою, чи від дотику його мужньої руки, навіть через футболку, чи від звичайного, теплого подиху, що робилось не по собі, а назовні проривалось не дівоче муркотіння, а щось схоже на тигрячий рик, і вже від подальшої знемоги, вона рятувалась не менш сміливішим прикусом його спокусливого язика, що викликало у нього лише, затягуючу у подальше безумство усмішку, а вона, наче гімнастка-чемпіонка, своїми, лише на перший погляд слабкими, лещатами-ніжками міцно огортала, його звичайні бедра, позбавляючи можливості, не те щоб стояти, але й рухатись у будь-якому напрямку, крім до низу, через всепоглинаюче бажання в чергове спробувати його на смак…

      …Як вони ніколи не відпускали один одного, міцно тримаючись за зголоднілі один за одним руки…

      …Як вона кваплячись та дивлячись, як їхній, вже майже дорослий Ярослав, своїми дрібненькими пальчиками намагається самостійно зав'язати шнурівки кросівок, тягнучи їх догори своїми сильнющими, як у тата ручищами, що тоді міцно стискали поручень сидіння, а вже старша гарнюня Софійка, всіх їх підганяла, бо вони всі разом, мали везти їхньому улюбленому татові у лікарню цілющу юшку зі щуки, пілотуючи по переповнених вулицях, порушуючи усі встановлені правила, посилаючи надто далеко усіх розлючених водіїв-кричал, за їх надокучливі сигнали, та водночас вимолюючи у Бога для їхнього татуся лише одного…

      – …Як же мені повезло з тією, наче приплюснутою зверху жовтою кулею, маршруткою, говорила вона про себе, на весіллі їхньої, колись непосидючої внучки Настусі, ніжно обгорнувши його, ту саму праву руку, що так турботливо огортала її худенькі плечі протягом цілого, такого, здавалось довгого на початку, і такого ж короткого надалі, життя…

      … Як приносячи, на його могилу його улюблені будь-які білі квіти, чомусь вона їх так вподобала для нього вже після того, як його чиста душа відлетіла у інший світ, захоплено розповідала таким стриманим, і навпаки, за межами цього святого місця, безупинним правнукам Зоряні та Марку, про їхнього талановитого прадіда, одночасно, пригадуючи його ніжні та жилаві руки, в той час, як по всипаній морщинками, вдячній усмішці, перекочувалась до підборіддя гірко-солона росинка, що взяла свій початок зі щасливих очей-океанів, на які із захватом дивився портрет її сивочолого красеня-прадіда, зігріваючи своїм теплим поглядом, незважаючи на пронизливий січневий брат-вітрюган, що пошепки щиро нашіптував: «Все добре Моя Квітка – ти моє єдине і справжнє кохання…»

      …Однак, раптова вибоїна наших ідеальних доріг, раптово все перервала…

      – Невже лише від одного погляду на ці руки, мені зробилось так важко і приємно в животі, що вдихнути на повні груди так і не вдається… Напевно, він не відводить від мене свого пронизливого погляду, ніби намагається просвердлити… Куди