– Усе гаразд, – відповіла Анна.
Я думав, вона розповість більше, ба ні. Сиділа мовчки, дивлячись на африканську різьблену фігурку на серванті.
Перед знайомством із батьками Анна попередила, що вони холодні й дивні і між ними ніколи не було близькості. Проблема полягала в тому, що їхня любов до Африки та місіонерської роботи більша за любов до дочки. Коли все йшло гладко, вони нагадували молодят під час медового місяця, і Анна відчувала, що заважає їм. Коли все летіло шкереберть, а батько їхав у наступне «відрядження», мати її ненавиділа, ніби Анна була винною в його ненаситній хтивості до сільських дівчат.
Одну історію про Найробі, хоч із якого боку вона її оповідала, я ніколи не міг зрозуміти. Її батьки іноді забирали до себе дівчат із їхньої церковної парафії – бідних чи тих, кого спіткало горе. Анна мусила їм прислужувати, не просто гостинно приймати (що вона і так з радістю робила), а подавати чай, застеляти постіль, приносити рушник після того, як вони помилися. Казала, що розуміє: мусить допомагати знедоленим. Це їй утовкмачували ще з найменшого віку. Але іноді складалося враження, що не вона дочка, а ті дівчата.
Того вечора в гостях у батьків Анни я скрутився калачиком під ковдрою і читав у себе в кімнаті старий роман Джеймса Герріота. І хоча ми вже були одружені – імпровізоване пляжне весілля на Балі, – ми все одно спали порізно. У кімнаті майже не було меблів: ліжко, поруч столик, на ньому Біблія. Ніякого вай-фаю чи телефону, лише повна полиця старих бежевих палітурок із вицвілими назвами. Анна припускала, що окремі спальні – це наше покарання за несплановане та неоголошене весілля, якого не благословила церква. У тому й була між ними різниця. Мій батько не міг стримати радості та хвилювань від несподіванки і все казав, що це наше весілля, і ми можемо робити, що заманеться. А от Аннині батьки затаїли на нас образу.
У двері тихенько постукали, Анна зайшла до кімнати в пальті.
– Я більше не витримую, – мовила вона. – Треба піти кудись випити.
Ми попередили, що підемо швиденько прогулятись, а замість того подалися до сусіднього села за дві милі. Легенький вітерець іще ніколи так солодко не дихав в обличчя. Ми так наполегливо шукали бодай якусь ознаку життя, що майже не говорили, поки бігли темною сільською дорогою.
Маленьке прибережне містечко Саутволд ніби вимерло, живим здавався лише маяк. Відтінявся і височів над містечком, вів тихий двобій із місяцем. Ми чули власні кроки і тихий шум моря.
– Мабуть, усе вже буде зачинено? – запитав я.
– Треба уважніше дивитись, – відповіла Анна, коли ми повернули на бруковану вулицю.
Ми вже подумували припинити пошуки чи взяти таксі й поїхати до сусіднього містечка, аж за поворотом побачили світло. Готель, де також був і паб.
Коли відчинили двері, здавалось, ми залазимо в паруючу, гарячу ванну. Стояли на порозі і вбирали в себе тепло та гамір бару,