– Ледь не вбив кота. – Рустем повільно зрушив з місця, виїжджаючи з узбіччя. Ніна роздивилася нарешті те, що відбувалося на дорозі.
– Фе, яка гидота! Ти ж ледь у кювет через них не з’їхав! Краще б зачавив!
– Не краще… Машину можна полагодити. Проблеми вирішуються. А життя не повернеш. Ти бачиш це, й воно здається тобі мерзенним. А ми самі дуже відрізняємося від них?
– Не помічала досі в тебе такої любові до тварин, – трохи напружено відповіла Ніна.
– Я й не люблю їх. Взагалі вважаю, що тварини – це чисте зло. Тіло, наповнене інстинктами, з цілковитою відсутністю любові. Ті, хто любить тварин, схильні приписувати їм людські риси, але це помилка.
– Отакої!
– А що? Я зі своїм ставленням завдаю їм меншої шкоди, ніж більшість їхніх прихильників. Тварини мають жити в своєму світі, а ми в своєму. Але насправді наша основа абсолютно ідентична тваринній. Тобто ми такі самі, як і вони, просто в нас додано дещо стороннє. Ми його вважаємо душею, розумом, чи ще чимось. І тому й зашкодити тваринам не маємо права, але і з добром своїм до них краще не лізти. Свої серед чужих, чужі серед своїх.
– Зачекай! Ось ти кажеш: «У них немає любові»!. Але ж від них мерзоти бачиш менше, ніж чогось доброго. Мені здається, ти не маєш рації. В них любові більше, ніж у нас. Ти не чув, як собаки тужать без своїх господарів, а часом і життя своє віддають за них, або ті ж таки кицьки, жертвуючи собою, витягають кошенят із вогню?
– Собаки схильні до звикання. Відданість – це не любов. Зваж, люди також часом піддають себе ризику (завжди сподіваючись вижити) заради своїх вождів, але хіба це можна назвати любов’ю? Ти кажеш, кицька рятує кошенят… Хоч би як цинічно це звучало, та коли кицька витягає з вогню кошенят і коли кіт на дорозі трахає мертву кицьку – це вони роблять з одних і тих самих спонукань. І лише ми, люди, наділені тим світлом, яке робить нас не схожими на тварин, здатні розділити ці дії на цілком протилежні. Мерзенність чи краса – це лише наша мораль, а ось тварини завше керуються одним-єдиним.
– Т-ак, Рустеме… Ти зараз просто стираєш у мені те, що робило з мене людину! – іронічно озвалася Ніна. Рустем засміявся.
– А ти в чомусь маєш рацію! Тому іноді нам не потрібно багато думати, а слід просто дотримуватися законів! У жодному випадку – вбивати не можна, хоч би яких потворних форм набувало життя.
Асфальт був розбитий, тому Рустем їхав повільно, об’їжджаючи кожну вибоїну. Хвилин із п’ять вони мовчали, й екстрасенса опанувало дивне відчуття. Ніби вони дедалі більше відривалися від реального світу. Обабіч тяглися рівні ряди молодих беріз. Світло фар вихоплювало їх із темряви, мов іншопланетних магів у білих плащах. Надзвичайно високі й тонкі, ці маги без жодних емоцій стежили за автомобілем, похитуючи своїми каптурами й перешіптуючись. Вони були ніби з іншого світу. Цілком байдужі до страждань живих істот, виконуючи своє завдання, вони були готові завдати смертельного удару. Та поки що вичікували.
Рустем з внутрішнім острахом дивився