Як ви можете бачити, загалом люди, які живуть не в містах, щасливіші за мешканців мегаполісів. Чи правда, що відчуття щастя у людини посилюється, коли вона переїжджає жити в село? Насправді дуже важко сказати, що є причиною, а що наслідком. Можливо, люди, які переїжджають і живуть у мегаполісах, менш щасливі не через власне розмір населеного пункту, а через тип характеру людини, яка обирає життя у великому місті. Можливо, люди, яких приваблює міське життя, амбітніші, а темним боком амбітності є те, що людина постійно незадоволена собою та своїм поточним становищем. В ідеальному варіанті я б узяв двох близнюків, розділив би їх після народження, кинув би монетку, кому з них жити в місті, а кому в селі, а тоді подивився б на їхнє життя. Проте влада не дозволяє проводити такі експерименти.
Іншими словами, ми багато чого не можемо контролювати, і наука про щастя має чимало підводних каменів та перепон. Звісно, найлегше буде відкинутися на спинку і сказати, що здобути знання у цій сфері – просто неможливо. Я досі не почув переконливого аргументу, чому щастя – це єдина річ у світі, яку ми не можемо вивчити науковими методами. Тож значно легше сісти в крісло, схрестити руки й оголосити, що це неможливо. Але саме такі люди ніколи не відкривають нових континентів і не ступають на поверхню Місяця. Проте дещо змушує мене пишатися тим, що я належу до когорти людей, які попри помилки та провали не втрачають допитливості та збагачують уяву. Це ті люди, які дивляться на червону безживну планету десь далеко у Всесвіті й думають: «Як же нам туди дістатися?» То чом би нам не спробувати розсунути кордони наших звичних уявлень про життя? Наприклад, я вбачаю великі можливості вдосконалити наше щастя завдяки невеличким поправкам у нашій поведінці. Бо ж великі речі часто починаються з маленьких кроків.
Розділ третій. Спільність
Ритуали їжі та вогню
Неподалік від будинку, де я проводив літні канікули в дитинстві, було велике поле. На ньому росла така висока трава, що ми з братом робили в гущавині тунелі та схованки й бавилися там цілими днями. Потім у червні траву косили, і той запах свіжоскошеної трави завжди переносить мене у щасливі дні дитинства.
Трава, зібрана в снопи, поволі жовтіла під літнім сонечком. Тоді я був упевнений, що насправді то величезні кубики леґо,