Якщо дитина сама після свого досвіду вважає за краще більше не їздити в ліфті – це її справа, але з якого дива мати повинна заважати їй повторити досвід, з якого вона вийшла з честю і дістала користь? Вона така сама людина, як інші.
Матері дуже часто забороняють двоколісні велосипеди. Діти з усе більш раннього віку, років з десяти, хочуть їздити на велосипеді старшого брата або товариша. Чимало матерів відповідають: «Ні, тільки не це! І мови бути не може», – забороняючи навіть їздити на мотоциклі вісімнадцятирічним юнакам, тобто повнолітнім.
Це не що інше, як брак довіри до людського створіння. У кожного своя доля. Усі народжуються, щоб померти, і фантазми про бажання померти завжди супроводжують страх передчасної смерті. Найбільш конструктивний підхід – дуже рано попереджати дітей про небезпеку, нічого не забороняючи. Для дитини це найкращий спосіб уникнути неминучих небезпек, добре вивчити свій велосипед або мотоцикл, а також правила руху на дорогах, навчитися володіти собою, навчитися спостерігати й міркувати. Варто дати пораду: «Слухай, ти маєш знати: страшна не так смерть на місці, як те, що можна залишитися інвалідом на все життя. Кожен із нас – господар свого життя». І згадати жертв нещасних випадків із Ґарша28. Загалом, було б непогано інформувати про такі випадки дитину, щоб не заважати їй діяти самостійно: «Ти попереджений. Тепер роби, як хочеш».
Це правда, що після аварії можна залишитися калікою. На превеликий жаль, є безліч прикладів цього. Утім, це не причина забороняти дитині кататися на двоколісному велосипеді у віці, в якому це дозволено законом. Тепер, коли дитина знає, що ризикує, це її проблема. І якщо вона сама побачить, як інша дитина перекинулася, то затямить значно більше, ніж якби їй розповіли про це. Гуманістичне виховання – це досвід, що ґрунтується на пережитому.
У минулому смерть завжди залишалася побіля людей; її прибрали з життя дітей, керуючись тим самим маніакальним прагненням опікати їх у всьому, що полягає в приховуванні від малечі всього, чого бояться дорослі: старіння, хвороб, смерті. Але смертне ложе має бути відоме дітям. Мова не про те, щоб тягнути їх до ліжка покійного, досить кількох слів, відповідаючи на запитання дитини: «А я побачу мертвого дядька?»
– Ти хочеш сказати небіжчика? Якщо хочеш, можеш піти зі мною.
Нехай дитина, за її проханням, теж погляне на покійного (особливо якщо це родич), не шокуючи цим дорослих. Скільки дітей були позбавлені цього досвіду, коли йшлося про їхнього батька, діда, бабусю чи матір, коли їх навіть не пускали на похорон.
Нещодавно мене запросили прочитати лекцію на тему смерті до