«Євангеліє забороняє нам гордувати ними (дітьми), бо наснажується високою пошаною, яка скеровує блаженних янголів оберігати їх» («Трактат про вибір і метод навчання», Флері, 1686).
«Будьте як немовлята, що народилися на світ», – радить Жаклін Паскаль у своїй молитві, що фігурує серед правил для маленьких пансіонерок Пор-Рояля («Правила для дітей», 1721).
Імовірно, що цю реабілітацію підготував і полегшив культ Дитятка Ісуса. Принаймні він позначає собою певний етап, перше досягнення. Ясла винайшов святий Франциск Ассизький на початку XIII ст. До нього не було колиски дитини, яка б правила за символ. Янгол чи демон, вона була або повітряним створінням, або сприймалась як така, що перебуває серед розжарених вуглин. Символічне дитя міститься десь між небом і землею, поміж двома святенницькими стільцями, залігши між двома молитовними ослінчиками. Це або занапащений янгол, або майбутній герой.
Інша історична причина реабілітації дитини – культ маленьких принців. Він виник у розпал релігійних війн. За часів протистояння католиків і протестантів Катерина Медичі взялася об’їхати Францію в кареті, демонструючи юрбам народу нового короля Карла IX, якому тоді виповнилося десять років. Це було близько 1560 року. А вже Людовика XIII вітали під час свят як короля-дитину. Двір піклувався про його популярність так, як ніколи раніше не турбувалися про інфантів. Усе, що стосується становища дитини та її місця в суспільстві, має циклічний характер. Однак діалектика розмислів про неї набагато складніша й тонша, ніж складається враження від домінантних підходів кожної епохи. Ось чому не можна стверджувати, нібито в часи Середньовіччя дитина не була символом безневинності та чистоти. Хоч у художній літературі такий образ і не на першому плані, він побутує в народних піснях, у різдвяних піснеспівах. У XIII ст. натрапляємо на прославляння материнства в ліричному репертуарі. Звісно, домінантні підходи доводять певні риси до крайнощів і викривлюють природу, затемнюючи інші діалектичні моменти й залишаючи в тіні інші аспекти. А вони не є чистою вигадкою, довільним судженням без жодного підґрунтя. Отже, домінантні підходи нагадують людині в XX ст., – яка претендує якщо не осягнути явище комплексно, то принаймні пізнати таємницю в її складності та поважати її, – одну зі складових реальності людини, що перебуває в становленні.
З панівних у добу Середньовіччя