що цінності ісламу вищі за цінності інших людей – і саме так вважають послідовники ісламу, як і будь-якої іншої релігії, для яких їхня віра – це єдиний шлях, єдина істина та єдине світло. Якщо людям кортить любити проповідника, який жив у VII столітті, сильніше за свою родину, то це їхня особиста справа, але ніхто інший не зобов’язаний наслідувати їх…
Проте якщо ти не наслідуєш їх і не віддаєш їм очікуваної шани, то тобі погрожують такою непропорційною розправою, до якої не наважувалася вдатися жодна релігія з часів Середньовіччя. Важко зрозуміти, який сенс у такій розправі, адже, як дотепно коментує Мюллер, «якщо ваші клоуни справді мають рацію, то карикатуристи в будь-якому разі потраплять до пекла – хіба цього не достатньо? А якщо в них з’явиться вільний час і захочеться погаласувати з приводу принижень, яких зазнають мусульмани, хай почитають звіти Міжнародної амністії про Сирію та Саудівську Аравію».
Багато хто звернув увагу на різкий контраст між істеричною «образою», на яку скаржилися мусульмани, та охотою, з якою арабські медії публікували стереотипні антисемітські карикатури. У натовпі пакистанських демонстрантів, які протестували проти данських карикатур, фотографи вихопили жінку в чорній паранджі, яка тримала в руках плакат «Боже, благослови Гітлера».
Коментуючи всю цю божевільну істерію, поважні ліберальні газети засуджували насильство й повторювали заяложені фрази про свободу слова. А потім висловлювали «по-вагу» та «співчуття» до тих глибоких «кривд» і «образ», яких було завдано мусульманам. Нагадаю, що «кривдою» і «образою» було не якесь реальне насильство чи фізичний біль, завданий мусульманинові, а всього-на-всього якась мазанина з друкарської фарби на шпальтах газети, про яку за межами Данії ніхто б ніколи й не почув, якби не умисна кампанія з розпалювання ненависті.
Я не прибічник, щоб когось ображали чи кривдили заради розваги. Та мене дивує і жахає необґрунтована привілейованість релігії в наших загалом секуляризованих суспільствах. Усім політикам доводиться змиритися зі зневажливими карикатурами на їхні обличчя – і ніхто не влаштовує погромів через це. Що такого надзвичайного в релігії, що ми її наділяємо унікальними привілеями? За словами Генрі Луїса Менкена, «ми повинні шанувати релігію ближнього в тому самому сенсі й тією самою мірою, що й поділяти його уявлення про те, що його дружина гарна, а діти – розумні».
У світлі безпрецедентної презумпції поваги, яка вимагається до релігії, хочу зробити одне уточнення щодо цієї книги. Я не намагаюся будь-кого образити, але й не панькатимуся з релігією, ставлячись до неї з більшою делікатністю, ніж до будь-якої іншої теми чи предмета дослідження.
2
Гіпотеза про Бога
Релігія однієї епохи стає літературним сюжетом