Долина страху. Артур Конан Дойл

швидким різким рухом поставив один капець у кривавий слід, що залишився на підвіконні. Слід повністю збігався. Він мовчки всміхнувся своїм колегам.

      Інспектор змінився на обличчі. У його мові чітко зазвучав шотландський акцент, як завжди в миті хвилювання.

      – Джентльмени, – залементував він, – тут не може бути сумнівів! Беркер сам указав на вікно. Пляма набагато ширша за слід чобота. Але що все це означає, містере Голмс, що ж це таке?

      – Це цікаво… – пробурмотів мій товариш.

      Вайт Мейсон захихотів.

      – Я ж казав, що тут незвичайний випадок! – вигукнув він. – Дивовижний випадок!

      Розділ 6

      Просвіт

      Три детективи залишилися в садибі, щоб докладніше розібратися в результатах слідства, а я наодинці подався в наш скромний готель. Але спочатку мені заманулося погуляти в старовинному саду, що оточував будинок, між рядами старих підстрижених тисів. У глибині саду я знайшов невеличку гарненьку галявину із сонячним годинником посередині. Усе це створювало мирну та заспокійливу атмосферу, таку бажану для моїх розхитаних нервів. У цьому спокої якось забувалася похмура кімната із закривавленим тілом на підлозі, а якщо й згадувалася, то лише як страшний сон. Але коли я прогулювався садочком, намагаючись відпочити тут душею, стався інцидент, який одразу повернув мої думки до злочину.

      Я вже казав, що будинок оточували ряди тисових дерев. У найвіддаленішому від дому ряду вони росли дуже щільно, як живопліт. Позаду них стояла кам’яна лава, схована від поглядів людей у будинку. Підійшовши, я почув голоси: якусь фразу, кинуту чоловічим голосом, і тихий жіночий сміх, ніби у відповідь на неї. Через хвилину я побачив місіс Дуґлас і Беркера, причому побачив раніше, ніж вони помітили мене. Вираз її обличчя мене вразив. На допиті вона здавалася серйозною та сумною, та тепер усі сліди горя на її обличчі стерлися, а очі навіть світилися радощами. За мить, побачивши мене (вони спізнилися лише на хвилину), обоє вдягли похмуро-врочисті маски. Кинувши швидко й тихо два-три слова, Беркер підвівся й пішов мені назустріч.

      – Даруйте, сер, – сказав він, – я маю честь звертатися до доктора Ватсона?

      Я холодно вклонився.

      – Ми так і думали, що це мали би бути ви. Про вашу дружбу з містером Шерлоком Голмсом знають усі. Чи не підійдете ви на хвильку, щоб перекинутися словом із місіс Дуґлас?