За наступні чотири години супремус і група корабельних аналітиків, незалежно одне від одного, проаналізували дані про це сміття та виділили з нього два об’єкти, що дрейфували в кількох мільйонах кілометрів від гирла лімесу. Розмірами з велику валізу, вони були підозріло повільними та надзвичайно темними.
– Дуже чорні та динамічно-стабільні каменюки, – кивнув Зоран, вислухавши доповідь аналітиків. – Як на мене, колеги, нічого особливого. Галактикою шастають цілі орди чорного й динамічностабільного каменюччя. Не бачу підстав для інспекції.
– Такі підстави є, сір, – не погодилась жінка-аналітик з видовженим блідим обличчям, характерним для корінних альфійок. – Ці об’єкти знаходяться в зоні променевої пульсації лімесу, яка мала б надавати їм значного пришвидшення. Пульсація діє наче вентилятор, що виштовхує повітря з приміщення. Теоретично біля гирла взагалі не повинно бути твердих фракцій, відмінних від іонізованого пилу. А ці, як ви кажете, «каменюки» зависли в зоні пульсації, наче пришпилені. Я можу пояснити таку аномалію лише одним: «каменюки» вміють коректувати свої траєкторії.
– Добре, переконали. Я особисто помацаю ці булижники, – прийняв рішення командор.
– Краще доручити інспекцію безпілотним зондам, – зауважила Тарасваті.
– Всі матимуть роботу, – невизначено буркнув Зоран і махнув рукою: – Рішення прийняте.
Врешті-решт він обрав проміжний варіант інспекції. До підозрілих об’єктів відправили зонд, але й сам Зоран вилетів до пилової хмари на скеґері. Він давно не пілотував й не зміг відмовити собі у рідкісному задоволенні. Вже на п’ятнадцятій хвилині польоту командор перебрав керування на себе й здійснив вихід скеґера на траєкторію, компланарну з гирлом лімесу17.
Зоран активував імплантати доданої реальності; кабіна щезла. Його тіло наче повисло в безмежжі космосу, ногами до темної тіні гирла. Скупчення молодих світил палало десь за його спиною й вище, а попереду, розмита хмарою в жовту пляму, скромно сяяла Пратара. Хоча скеґер рухався відносно хмари зі швидкістю в три десятитисячних світлової, Зоран не відчував руху. Він, наче крихітна порошинка, летів назустріч пиловим вуалям. Їхня велич перетворювала на ніщо людські виміри та масштаби. Тут, у віддаленій галактичній провінції, вершились таїнства колиски світів, поряд з якими механіка Сонячної системи губилася, як зірваний вітром капелюх губиться над безмежжям штормового океану.
А ще десь там, далеко-далеко за темними вуалями, чатували невидимі чорні діри, справжні володарі зоряного Розплідника. Вони чекали на змужніння молодих зірок, як хижаки чекають на підростаючу здобич. Пройде кілька мільйонів років, і чорні діри підповзуть до розігрітих світил і смоктатимуть їхній ядерний жар, як павуки-птахолови висмоктують кров з упійманих папуг та колібрі.
Зоран наче відчував