Це справді був містер Голдер. Мене вразила зміна, що в ньому сталася. Його раніше масивне й енергійне обличчя змарніло та якось зморщилося, волосся, здавалося, побіліло ще більше. Гість увійшов втомленою ходою, млявий, змучений, що становило ще гірше видовище, ніж його бурхливий відчай учорашнього ранку. Важко опустившись у присунуте мною крісло, він промовив:
– Не знаю, за що мені така кара! Два дні тому я був щасливим, успішним чоловіком, а тепер зганьблений і приречений на самотню старість. Біда не приходить сама. Зникла Мері.
– Зникла?
– Ага. Постіль її не рухали, кімната порожня, а на столі лежала ось ця записка. Вчора я сказав їй, що, якби вона вийшла заміж за Артура, з ним нічого не сталося б. Я говорив без тіні гніву, просто був убитий горем. Ймовірно, так не можна було дорікати. У записці вона натякає на ці слова.
«Любий дядечку!
Знаю, що я заподіяла вам чимало горя і якби вчинила інакше, не сталося б це жахливе нещастя. З цією думкою не зможу бути щасливою під вашою стріхою, тож покидаю вас назавжди. Не турбуйтеся про моє майбутнє і, найголовніше, не шукайте мене, бо це без сенсу й може лише нашкодити мені.
Все життя до самої смерті любитиму вас,
– Що означає ця записка, містере Голмс? Чи не хоче вона накласти на себе руки?
– О, ні, нічого такого. Можливо, це якнайкраще вирішує всі проблеми. Я впевнений, містере Голдер, що ваші випробування наближаються до кінця.
– Ви так думаєте? Дізналися щось нове, містере Голмс? Знаєте, де берили?
– Тисячу фунтів за кожен камінь ви не вважаєте занадто високою ціною?
– Я заплатив би й десять!
– У цьому немає потреби. Трьох тисяч цілком достатньо, якщо не брати до уваги певну винагороду для мене. Чекову книжку маєте? Ось перо. Випишіть чек на чотири тисячі фунтів.
Здивований банкір підписав чек. Голмс підійшов до письмового столу, дістав маленький трикутний шматок золота з трьома берилами й поклав на стіл. Містер Голдер із радісним вигуком схопив свій скарб.
– Я врятований, врятований! – повторював він, задихаючись. – Ви знайшли їх!
Радість його була настільки ж бурхливою, як і вчорашній відчай. Він міцно притискав до грудей знайдений скарб.
– За вами ще один борг, містере Голдер, – сказав Голмс суворо.
– Борг? – Банкір схопив перо. – Назвіть суму, і я виплачу вам її негайно ж.
– Ні, не мені. Маєте попросити вибачення у вашого сина. Він поводився мужньо та шляхетно. Якби я мав такого сина, то пишався б ним.
– Отже, це не Артур узяв камінці?
– Певно, що не він. Я ж сказав вам це вчора й повторю сьогодні.
– У такому разі поспішімо до нього й повідомимо, що правда перемогла.
– Він усе знає. Я спілкувався з ним, коли розплутав справу. Збагнувши, що він не захоче говорити, я сам виклав йому всю історію, і він визнав, що я маю рацію, своєю чергою прояснивши деякі подробиці, які були незрозумілі мені. Новина, яку ви