Так – у горах панує всюди тільки сила. Сила, що не знає пощади для слабих. Сила тут у чарах. Сила на кожному кроці гірської природи. Сила на верхах, лісах і скалах, у річках і потоках, у зимових бурях-сніговіях і у літніх повенях-пловах.
Любив Лукин не лише ходити-бродити засніженими горами й лісами. Любив також зимою сидіти в якійсь стаї, чи зимарці при палаючій ватрі. Докладав до неї дров, а вона давала йому світло й тепло. Скільки ж радости й задоволення! Там гуде вітер, свище й грається зі снігом, тисне лютий мороз, виють вовки, а тут – горить, палає ватра. Вона не лише горить, а й говорить. Лісовою мовою говорить. Вона ж дитина гір. Губка й кресало також діти гір. Дрова з гірського ліса і той, що слухає мову ватри, всі вони діти гір. Як же їм не розуміти себе взаїмно? Тоне нераз вів Лукин із ватрою нічні розмови аж до самого ранку. Часом заходив до нього на розмову Лісовик. Лісні відвідували його тільки тоді, як спав. Співали йому до сну, як співали тоді, коли ще був дитиною. Солодко спалося Лукинові при їх співах. Наколи ж прокидався зі сну, Лісні зникали. Літом перебував Лукин на полонинах з вівчарями. Любив полонинське життя. Перейшло літо на полонинах, проминула й осінь. Взяла гори в свої окови зима. Вона захопила Лукина в одній зимарці на Луковицях. Пізненько вночі, Лукин сидів при ватрі й слухав голосів за зимаркою. А там мело снігом, тиснув мороз. У таку ніч і сон бродить десь лісами, не заходить у зимарку, не присипляє Лукина. Сон, – це півсмерть. Хто менше спить, той довше живе.
Сидить Лукин біля ватри й слухає її повістувань про те, що колись було, минуло і не вернеться. Сумне те повістування, повне жалю і туги. Заслухався Лукин у повістування ватри й не чув, що хтось зайшов у зимарку й станув при дверях. Глянув Лукин у сторону дверей. Там стояв обдертий, збіджений, засніжений, не старий ще верховинець. Несміло переступає з ноги на ногу. Привітав Лукина тихим, від морозу дрижачим голосом, але до нього й до ватри не підходить. Ледве якось намовив його Лукин, щоб сів на ковбку коло ватри. Але не скоро заговорив, та й не дуже радо відповів Лукинові на питання: хто він і звідки? А те, що Лукин почув від нього, морозним вітром повіяло, жалем і співчуттям пройняло Лукина.
Він із тої сторони Черемошу. Жив там і помагав своєму дєдеві ґаздувати. Був уже леґінем. Пізнав одну дівчину й вона дуже подобалася йому. Минув якийсь час і вони обоє полюбилися – щиро, гарячо. Взимі мали повінчатися – стариня почала вже ладитися до весілля. Радіє, що буде мати жіночку, як ластівочку. Але, але… Бачить, що його Євдокійка остигла до нього, починає бокувати від нього… Не знав і не розумів, яка може бути причина цьому? Почав слідкувати за Євдокією, почав назирцем ходити за нею. І вислідив. До неї заходив леґінь, син багатого ґазди з-за Черемошу. Сходяться обоє в лужку над рікою…
«Уб'ю його, або її, або обох – подумав. – Барткою по голові і по всьому!»
Але потім роздумався.