– Ну, і чого тут сам сидиш? – бабуся скуйовдила хлопцю волосся. – Батьки поїхали, не хотів з ними прощатися?
Сашко заперечно похитав головою.
– Що ж у вас там, у місті, сталося? – зітхнула бабця. – Добре, ходімо, годувати тебе буду, а то геть змарнів у своєму гóроді. Негоже гостям у сінах[2] сидіти.
Кухня виявилася досить просторою, хоч і дивною для міського хлопця. Замість звичної газової плити – цегляна мурованка[3] на дрова, замість холодильника – дверцята в підлозі, звідки віяло прохолодою. Невеликий дерев’яний стіл межував з ліжком, накритим рядном. Ганна Богданівна («називай мене баба Ганя», – наказала вона) розповіла онуку, що взимку в кухні тепліше спати. А потім поставила на стіл сковорідку з варениками зі шкварками. І Сашко одразу забув про всі свої проблеми, у дві руки наминаючи смакоту. Після салатів, каш та іншого здорового харчування, якими годувала його мама, звичайні вареники виявилися неймовірним делікатесом.
Дочекавшись, поки онук розправиться з варениками (а потім сирником та узваром), баба Ганя відвела його до просторої кімнати.
– У цій світлиці ти будеш жити. Розбирай речі, а я сходжу за чистим рядном.
– Бабо, – зупинив її Сашко. – А що таке «світлиця»?
– Ой леле! – сплеснула в долоні старенька. – Ну так покій же оцей.
– А-а… Ясно, – кивнув Сашко, хоча ні слова не зрозумів.
«Мабуть, бабуся вже старенька. От слова в неї і плутаються», – подумав хлопець і вирішив більше не розпитувати. Минулого року він два місяці хворів на краснуху та перечитав не тільки свої книжки, але й деякі батькові. Найбільше йому запам’ятались якісь хвороби, пов’язані з планетою Венерою, про хвіст у дітей та дисоціативні розлади[4]. Напевно, на це останнє і хворіла баба Ганя.
Бабуся принесла рядно – ним виявилось біле простирадло, – застелила ліжко й, трішки накульгуючи, пішла поратися на присадибній ділянці.
Сашко залишився знайомитись із кімнатою. Проста, але простора, завішана вишитими рушниками – бабусина робота, – з маленьким вікном із білим тюлем кудись у зелень, мальованим портретом сумної жінки над ліжком та дивним запахом молока в повітрі. Хлопець пересів на ліжко з брунатними бильцями. Матрац одразу приємно прогнувся, на відміну від його власного – твердого, проте, як казала мама, корисного для хребта. Біля ліжка стояла тумбочка та невеличке крісло, застелене бордовим килимком. Протилежну стіну підпирала широка лакована шафа: зі скляних дверцят визирали біло-голубі тарілки й кришталеві чарки. Навпроти вікна стояв лакований стіл, застелений білою скатертиною та цератою[5] зверху.
Хлопець задоволено потягнувся. У селі виявилося не так погано. Можна буде спати досхочу, не чистити зуби та читати. А як доведеться щось допомогти – що ж, допоможе. Хлопець потягнув блискавку на ранці й витягнув «Пригоди Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна». От зараз почитає трохи – ще краще