Записки вільного мандрівника. Олександр Вікторович Адилін

і ми залишаємось майже одні. З настанням сутінок з нами на бій виходять комарі. У Луцьку вони мене не кусають і я на них не звертаю уваги. Тат тут вони дуже голодні і їх надзвичайно багато. Не допомагає навіть евкаліптова олія. Закутавшись в одяг, по максимуму, сиджу, трохи, на березі. Милуюсь заходом сонця, яке малює на водяній гладі озера свої чаруючі картини. Слухаю музику природи. Згадую доню, за якою вже скучив. Набираюсь сил, заряджаюсь позитивом. Думаю про древніх людей, які жили на берегах мальовничого озера Радожич. Згадую легенду, яку знайшов напередодні в Інтернеті.

      Ось її зміст.

      Діялось це давно. Жителі села Гірники тільки розпочинали освоєння

      мальовничих просторів поліського краю. Безкраї пахучі луки, густі зелені

      ліси збирали поліщуків.

      День за днем сходило і знову ховалося сонце, роса прозорими слізьми

      лягала на землю і безслідно зникала, час спливав тихою рікою. Невдовзі

      на чудових просторах виростало село, в якому вирувало землеробське

      життя.

      Та з часом завітала у райський куточок посуха. Хвороби, недорід

      помандрували селом.

      Поширилися чутки про невідому нікому з тутешніх жителів дівчину,

      яка нібито щоночі з'являється біля невеличкої водойми за селом і запалює

      там багаття.

      Ніхто з людей не зустрічався з незнайомкою очі в очі, але про її

      красу знали всі. Та що краса, коли саме ту дівчину жителі вважали

      винуватицею усіх своїх нещасть. ЇЇ таємничість і врода навіювали на

      людей страх. І лише один юнак на прізвисько Жич, що був сином

      місцевого коваля, вірив у безневинність красуні, а причиною усіх бід

      вважав безжалісне ставлення своїх односельців до багатств природи. Проте

      ніхто Жича не слухав.

      Дзвінкою мелодією хлюпотіла вода у ставку, а грайливі сонячні

      промені купалися в ній, мов маленькі діти. Тут, серед цієї краси на березі

      сиділи, обнявшись, Жич і Рада – та сама чарівна незнайомка. Міцно кохали

      вони одне одного, а їні зустрічі нагадували казку, яка щодня

      переписувалася знов і знов. Жич палко цілував Раду і, здавалося, що й